Після російської окупації померла художниця-шістдесятниця Любов Панченко із Бучі.  Коли місто захопили ворожі танки, вона була прикутою до ліжка через важку хворобу. Голодувала, бачила, як руйнують її будинок. На початку квітня її перевезли до київської лікарні. Але пережити такі випробування 84-річна Любов Панченко не змогла. 

Я дійсно є племінницею Любові Михайлівни Панченко, вона моя рідна тітка, та в першу чергу вона велика художниця. Вона дуже любила все життя українське, вона цьому присвятила фактично всі свої сили, всю свою увагу. Вона вивчала українське, вона їздила по селах, вона їздила по Закарпаттю, вона їздила по Західній Україні, щоб вивчити і як вишивають, і як малюють, які є традиції. Така вона була. Я не пам’ятаю навіть, коли  була маленькою, тьотя Люба, вона була єдиною, хто ходила в українському, вона сама собі шила одяг, вбрання це було не лише сорочки, це були спідниці, це були фартухи, кептарі, свити; все це було вишите, гарне таке, ну ось така вона була, така наша тіточка. Колись навіть в дитинстві вона й мене вчила вишивати, деякий час в мене не виходило, в неї було дуже велике терпіння щодо вишивки. Вона зі своїми думками, зі своїми молитвами вкладала туди велику енергію, в цю вишивку.

Я так думаю, шо вона добра бажала всім: кому вона вишивала і кому вона дарувала ці роботи. Ну, це було її життя. Батьки тьоті Люби, тобто мої дідусь з бабусею, вони з нашої  Бучі, точніше з села Яблунька, звичайні сільські люди, які все життя отак прожили. Тобто в них була худоба, як колись. коли Люба була маленькою, як розповідали, то вона навіть її пасла, та це в першу чергу вона сиділа і малювала. А вона малювала тобто більш всього, її там не дуже заставляли робити щось на огороді, бо вона більше любила то так вийти, і поки худоба десь гуляє, то вона малювала і цьому вчилася в першу чергу сама. А можливо, дід із бабусею не зовсім це сприйняли як професію, це сільські люди. Але коли вона все-таки забажала вчитися у училищі, то дід же поїхав у Київ (це було дуже важко в ті часи), і вона туди дійсно поступила, вона там навчалася. Вона проживала у гуртожитку, раз на тиждень, як мені розповідала вже мама, приїжджала додому. Звичайно, грошей багато їй не могли дати, але давали продукти, щоб вона могла там все-таки жити.

Я була в її будинку, і це для мене завжди було, як прийти в музей, тому що їх будиночок – це було зібрання різноманітних… такого приладдя чисто народного. В неї тин був сплетений із цих, такий плетений тин, а не просто (забула трохи), можливо, вона не зовсім любила там куховарити, але вона дуже любила по-українськи поїсти хліба з медом, запити молоком.

Вони дуже розумілися зі своїм чоловіком, який теж був художнього такого напрямку, тобто, вони коли будували будинок, було відразу розраховано, щоб у кожного була своя майстерня, бо чоловік там і майстрував, він і малював. І вона малювала, вишивала, тобто в них був свій куточок. Весь будинок в них був такий дуже цікавий, всередині дерев’яні панелі, всюди картини, рушники, якісь вишивки. Була вишита ікона гарна Богоматері, ну от такі вони були люди. Але вони більш були у своєму середовищі, вони більшість спілкувалися звичайно з тими людьми, які розумілися на цьому, їм було більш цікаво. А уже для нас… Вона як вітала з днем народження, у неї була своя така цікава приказка українською, дуже весела: і на тин і на городі і таке інше, вона її добре знала. Ну така була моя тіточка.

Останнім часом вона багато хворіла, довго хворіла, і ми щотижня до неї їздили, але це ж було все такими… для того, щоб її підтримувати, принести їжу, прибрати.

Останні роки нею соціальні служби опікувалися, то ж було набагато легше, бо це фахівці, які вміють робити, вміють спілкуватися з такими людьми, які вміють допомагати. І отак спільно з нею піклувалися, щотижня до неї приїжджали, і навіть коли почалася війна, в неї були останнього разу, в нас уже були вибухи, в нас уже стояли російські військові навкруги Бучі в деяких мікрорайонах. І тоді навіть чоловік… Ми все у співпраці з соціальною службою, вони там зібрали великий пакунок для неї. Мій чоловік поїхав її відвідувати, наступного дня мали ще раз з’їздити, бо людина старенька, але вже увійшли військові пізно ввечері, і ми не змогли. Це був, канєшно, жах. Хоч ми і не залишили Бучу, залишилися в окупації, бо мали підтримувати і маму стару, і дві тіточки в мене в Бучі залишалися.

Ту окупацію неможливо було передбачити, ходити між мікрорайонами було неможливо.

В першу чергу на неї вплинула це війна, тобто це й стрес війни, це стрес, видно, що цього… вона не змогла з цим змиритися в себе в голові. За неї… тобто ми в неї були, і кілька тижнів ми не могли до неї добиратися, тому що всі люди, які звідти намагалися піти, вони так і залишилися лежати на асфальті; вони потім були поховані в нас, в братській могили. Там один із сусідів нею опікувався, він готував їсти, а він їй готував гаряче на мангалі чи на чому там могло. А вже в перші дні ці волонтери, які спілкуються з воєнними, вони змогли звідти вивезти. Справа в тому, що там було дуже все заміновано, саме там, на тому мікрорайоні стояли рашисти.

І навіть ми, коли вперше прийшли, ми просто вмовили ЗСУшників піти з нами, бо вони ще не планували та розміновувати, просто вмовили, бо в нас же там тіточка, її треба провідати, дізнатися, що з нею і як. І разом вже з військовим туди зайшли і виявили, що вдома її нема. Потім сусід розказав, що вже її вивезли волонтери – ті, що перші волонтери, що спілкуються з військовими, і вона була в лікарні. У неї вік, вона вже і до війни не дуже гарно себе почувала, бо все-таки роки брали своє, та була ще жива.