Мар’яна з п’ятьма дітьми пережила страшні випробування в Охтирці, поки не знайшла можливість виїхати. У неї з’явились фобії, тепер вона не довіряє людям і надмірно боїться за дітей

Я з Охтирки Сумської області. У мене п’ятеро діток. Коли почалася війна, найменшій донечці було три тижні. 

Встали о п’ятій ранку і почули вибухи. До нас в Охтирку зайшло десь з півтори сотні танків. Сильно бомбили військову частину. Біля нас розташований залізничний вокзал. Зараз усе згадую зі сльозами. Травма психологічна в дітей. 

Мій маленький синочок, якому три роки, все розумів і ховав личко, коли літаки скидали бомби. 

Не було памперсів, дитячого харчування. Було дуже холодно, світло пропало. Не можна було попрати. Більше проблем було з маленькими дітками, дорослі ж самостійні. Я в лікарні була, цей стрес позначився на серці - у мене був передінфарктний стан. 

Я не очікувала, що таке може бути. Свекруха за три дні до війни дивилася телевізор, подзвонила й сказала, щоб я збирала дітей і тікала на Закарпаття, бо виїжджають закордонні посольства. Але я все одно не повірила, що буде війна. Батько і двоє братів покійного чоловіка живе в росії живуть. Ніхто з них не дзвонив і не питав, як ми. Раніше вважали росіян братнім народом, і ось - таке. За що на нас нападати? Усі шоковані цим. Ніхто такого не чекав. 

Складно було виїхати. Нас було багато, ми боялися, бо стріляли по мирним людям. Нам підказали, що по сусідству чоловік на маршрутці вивозив людей. Ми добралися до Полтави. Потім також було важко, бо людей було дуже багато. 

Мені було приємно, що в Полтаві на залізничному вокзалі людей зустрічали, годували. У Львові зробили такі пункти, де люди відпочивали. Для діток були памперси, і навіть було в що перевдягнутися. Дуже люди співчували. 

Зараз я почала боятися людей, а раніше в мене такого не було. Не можу вийти в магазин, коли темно. 

Я не очікувала, що люди можуть бути настільки жорстокими. Лише у фільмах бачила таку жорстокість. Як навчитися знову довіряти людям? 

Донька проситься вдень гуляти, а я не пускаю - боюся, що багато переселенців, а люди бувають різні.

Хочеться, щоб війна швидше закінчилась, але поки не видно, що справа йде до завершення. Усе залежить від наших солдатів та від нашої підтримки для них.

Уже не буде такого життя, як до війни. Треба вчитися жити по-новому. У мене таке враження, що тепер будемо жити в постійному страху, що все знову може початися.