«Стріляли з двох боків, і хата просто ходуном ходила»

Людмила під час війни залишилася без чоловіка та з трьома дітьми на руках. Виїхати сім'я не могла, тому звикала жити у нових реаліях. Підвалу у Литвинових не було, доводилося стежити за направленням снарядів під час бомбардування та вибирати стіну в будинку, за яким можна сховатись. Наразі жінка каже: навчилися виживати, але за час війни розучилися мріяти та будувати плани.

Раніше наше життя було безтурботним. Ми будували плани, думали, куди вступатимуть діти, як будуватимемося, як житимемо. А потім все розвалилося.

На початку війни чоловік втік і лишив нас. Зараз ми живемо із бабусею. Я працюю та виховую трьох дітей. Старшому вже 20, меншій – 11 і наймолодшому – 6 років.

Пам'ятаю, до нас заїхали танки і стало зрозуміло: щось не так. Потім були вибухи та бомбардували Станицю. У нас стріляли з двох боків, і хата просто ходуном ходила. Якщо лежиш спиною, спираючись на стінку, все тіло трясе від залпів.

У мене не було підвалу, тож ми просто сиділи. Могли ховатися за одну стіну, то за іншу, залежно від того, з якого боку летіли снаряди. Подітися було нікуди. Було кілька епізодів, коли раптово починалися обстріли, я дітей скидала на підлогу та істерично бігала по хаті. А потім думала, куди ж ми зараз побіжимо під кулями. У доньки був переляк, вона ховалася на горище і боялася взагалі спускатись кудись. Я її ледве знімала. На той час їй було близько семи.

Під час обстрілів у лютому 2015-го чи 2016-го постраждав наш будинок та покосився. Нам норвежці допомогли його утеплити, але житло повністю не відновили.

Для нас багато що змінилося. До війни я працювала у магазині, а коли його закрили, втратила роботу. І вільно пересуватися особливо також немає можливості. Ми просто виживаємо тут і постійно чогось чекаємо. Напевно, тривога залишиться назавжди.

Сподіваємось на краще, а мріяти вже розучилися та звикли виживати.