Поки окупанти не зайшли у Гуляйполе, Тетяна Володимирівна з чоловіком годували українських військових – готували у дворі на багатті, бо газу й електрики вже не було. Вони виїхали з окупації, щоб врятувати двох доньок

Мені 43 роки, маю двох доньок і чоловіка. Працюю завідуючою селищного клуба. 

Вранці 24 лютого мені зателефонувала моя колега по роботі - плаче й каже: «Таня, вставай, почалася війна!» Тоді вже почали знайомі телефонувати. Ми ще були на роботі весь день, і поки кожен не відчув все на собі, то не вірилося.

До нас в Гуляйполе війна прийшла на десятий день. У нас з 2 березня відключили світло, газ, ми не могли зняти кошти. Добре, що будинок свій, опалення було своє, потім були проблеми з продуктами. А тепер, на жаль, і будинка майже вже немає.

Найбільше шокує, коли друзі вмирають, коли будинки падають, коли розумієш, що немає куди повернутися. 

Немає роботи. Хочеться підняти дітей, а не знаєш, як це робити. Страшно це все уявляти: таке відчуття, що це сон. 

Поштовхом для нашого виїзду з Гуляйполя стали новини, коли відбулися зґвалтування в Бучі - коли ґвалтували дітей. Нам зателефонували родичі й кажуть: «Чого ви там сидите?» А у мене двоє дівчат, і ми ще з чоловіком допомагали нашим військовим: кожен день на готували їсти на багатті на 40 чоловік. Не хотілося, звісно, виїжджати, але ми переживали за дітей. Тому й вирішили виїхати.

Дуже хочеться щоб все це швидко закінчилося. Але щось мало в це віриться. Я дуже хочу вижити, дожити до онуків і поняньчити їх. Дуже хочу, щоб мої діти стояли на ногах, щоб вони отримали освіту, і все у них було добре.