«Страшно дивитися на людей похилого віку, які переживають другу війну у своєму житті»

Коли тільки починали стріляти в Слов’янську, нам було дуже чутно. Ми перебували в селі [Новолуганське] й чули гуркіт. Потім бомбили Гольму. Нам це теж було і видно, і чути. Було дуже страшно. Ми ховалися в підвалі. Я опускала туди крісло для своєї старенької мами на той випадок, якщо доведеться ховатися.

Я живу в приватному будинку, мама і сестра теж у своєму будинку живуть. У мене є і квартира в п’ятиповерхівках, але переважно я перебуваю тут. Наш будинок постраждав у 2018 році, коли стріляли «Гради» чи Бог його знає що. Дах побило, вікна вилетіли, був пошкоджений сарай. Тоді було дуже страшно. Я нікуди не виїжджала, продовжувала працювати постійно. Тут була старенька мама, тому я залишилася.

Усе запам’яталося. На розруху було страшно дивитися. Моторошно бачити, коли цілий будинок перетворився на руїну. До цього ми такі руїни бачили тільки по телевізору. Це дуже страшно.

Мамі було 88 років, і вона не розуміла, що це війна. Я їй кажу: «Мамо, війна, стріляють». А вона каже: «Що ви розповідаєте? Я війну пережила». Вона була з тридцятого року, говорила: «Я знаю, як це, коли війна, пам’ятаю, як приходили німці. А тут хто прийшов? Що ви розповідаєте?»

Страшно дивитися на людей похилого віку, які прожили ту війну, бачили смерті. Страшно, що виїхали діти та знаходяться між небом і землею. У нас гарне підприємство «Бахмутський аграрний союз», який завжди вчасно виплачував заробітну плату. У нас був виїзд у Бахмут, тому ми не мали проблем із поставками продуктів. На роботу ходили постійно, але одного разу, у 2018 році, коли дуже [стріляли], то сиділи вдома. Тоді наше селище дуже постраждало.

Ми виходили в коридори, спускалися на перший поверх, щоб можна було будь-якої миті вискочити.

Усе одно ми досі щоранку чуємо. Ми говоримо: «Нас вітають». Тобто йде перестрілка. Нам усе дуже чутно. Через це ми не відчуваємо себе в безпеці – три кілометри між позиціями. Ми не можемо потрапити на цвинтар до своїх рідних, не можемо піти й поклонитися праху. Нас туди не пускають, це саме лінія розмежування.

Як можна бути спокійним і впевненим у чомусь, коли знаходишся в такому місці? У будь-яку мить може летіти. Ми город садимо – стріляють. Присів, нахилився – нічого. У минулому році я дивом втекла з городу. Сусід вийшов, закричав: «Біжи швидше, тікай!» Чуємо – по паркану дзинь-дзинь, полетіли осколки. Як можна бути спокійним? Ніяк.

Ми отримували гуманітарну допомогу: мама, я і сестра. Нам допомагав Фонд Ріната Ахметова, була ще польська допомога, німецька. Звичайно, це було величезною допомогою. Усе-таки, борошно було, масло, цукор. Це була підтримка, увага, турбота. Ми відчували, що про нас пам’ятають, що ми тут живі. Це було приємно.

Низький уклін і повага Рінату Ахметову. Він нам допомагав і ліками, і продуктами, і будматеріалами після обстрілів.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/