До війни все було добре, тихо, мирно, я більше 30 років пропрацювала на тепломережі. Зараз на роботу не ходжу – пережила операцію, лікуюся. Чоловік працює в локомотивному депо.

Новина про початок війни застала мене на роботі. Першого квітня ми вже не вийшли на роботу, хоча треба було ще опалювати. Було важко: і обстріли скрізь, і відсутність громадського транспорту, закриття магазинів, ажіотаж в аптеках. Питна вода спочатку була, але потім почалися руйнування, прориви. Ми живемо в селі під Слов’янськом, тут буває, що світла нема, не накачати води. Але в місті людям було набагато важче. 

Страшно, що син в росії. Як воно буде - не знаю.

Скоріше б закінчилася війна. Тут Бахмут поряд. Дуже тяжко. Чоловік ховає товаришів, які працювали разом з ним: дуже багато хлопців загинуло на війні. Днями ховав хлопчика 26 років, таке нещастя. А скільки їх таких!

Родичі роз’їхалися. Хтось на заході України – там і племінники, там і сестри. Хтось у Харкові, як от брат чоловіка. Поки що все благополучно. Все в нас є, отримуємо гуманітарку. Дякуємо всім фондам. Але ж сьогодні так, а завтра так. Одним днем живемо. Аби ж тільки вижити в цьому кошмарі.