До 2013 року було все добре у нас в Добропіллі, а потім почався жах - і по цей день продовжується. Обстріли там посилились, тому ми вирішили виїхати, дитину вивезти з небезпеки. 

У лютому 2022-го були всі в шоці, не очікували такого. Дуже хвилювалися за рідних, які у Маріуполі були. У них перших найстрашніше почалося. Ми в підвалі були, за цей час вже звикли. Люди звикають і до цього. Дуже страшно, що ми звикаємо. Коли приїжджаєш до інших областей, нас не розуміють. Кажуть: «Вертайтеся додому, це все ви почали». Нас зустрічають не дуже добре в інших областях. 

Ми виїжджали, потім повернулися, тому що фронт був ще далеко. У нашому містечку ще нічого не було страшного. 

Деякий час прожили, а потім почали стріляти по самому місту, і ми подумали, що ризикувати не потрібно дитиною, тому виїхали.

Поїхали до сестри. Куди їхати далеко? Тоді вже в Європу хіба виїжджати. Ціни на житло дуже високі, ще й все піднімається і піднімається. Мало хто з людей може собі таке дозволити. Таке воно, мирне життя, як вони називають. У них мир, а у нас - війна. Життя змінилося, а всі залишились такими, як є. 

Багато людей виїжджали з Мирнограда, з Покровського. Ми своє житло надали людям. Люди ще живуть там, не бажають виїжджати - вірять, що все буде добре. Але вже  багато кому так не здається.