Шелкопляс Марія, 9 клас, Ліцей №187 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сілєніна Катерина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Війна» - яке страшне та болюче слово, страшне та болюче для всіх. Кожного хоч трохи зачепить, і кожен по-своєму це переживе. Зараз я хочу розповісти про свій шлях, свої переживання та переживання всіх тих, хто був поряд зі мною увесь цей час, цілу тисячу днів. Правду кажучи, війна почалася для мене набагато раніше.

Я - Марія, народилася в Луганській області, а шахтарське містечко, яке дало мені життя, майже одразу після початку вторгнення, а саме в липні 2014 року, потрапило під окупацію і залишається в ній до сьогодні.

В ті роки моя ненька не бажала миритися з тими, хто прийшов «допомагати» нам, тим більше коритися їхнім ідеалам та визнавати їхню думку про нас, їхніх «братів», яким потрібна «допомога». Тому, взявши своїх дітей, вона переїхала до Києва - міста, в якому часто бувала по роботі.

І ось, через роки, Київ став для мене рідним домом. Його щасливі, а інколи похмурі вулички стали знайомими та теплими, люди, які тут живуть, стали близькими, а квіт каштанів кожної весни - обов’язковим видовищем, без якого весна вже не весна, а Київ вже не Київ, хоча мати завжди сумує саме по абрикосовому квіту Донбасу. Але все змінив 2022 рік. На той момент я не була в Києві, більше того, я взагалі була на заході України у зв’язку з сімейними обставинами, де і зустріла страшну новину. Поряд не було батька, була тільки мати, яка, вже побачивши весь жах військових дій, вирішила, що не хоче знову це пережити.

Спочатку деякий час ми жили у знайомих на Закарпатті, а потім вирушили в невідомість - до Німеччини, де нас, на щастя, було кому зустріти.

Я навчалася у двох школах - німецькій (спочатку з іншими українцями, а потім разом з німцями - в мене навіть виходило непогано вчитись) і онлайн, у своїй «рідній» школі. Все, що я могла, - мовчки спостерігати за тим, що відбувається на батьківщині, та чекати, надіятися і вірити. Страшно переживала мати, з якою ми жили тільки вдвох, бо її сини були далеко від неї. У мене є два брати, і перший увесь період війни працює поліцейським у Харкові, а другий лише кілька місяців тому повернувся з фронту, бо вже має інвалідність і не може продовжувати воювати, але досі навчає інших, молодих військових.

На початку 2024 року, в якийсь момент, ми вирішили, що більше не можемо жити далеко від України. Сердечно дякую гостинним німцям та волонтерам, які допомогли нам свого часу.

Ми повернулися до Києва, я закінчила 8 клас на домашньому навчанні. Мій психічний стан значно покращився, постійна тривога зникла, а люди перестали здаватися страшними та лякаючими, як це було раніше. Заспокоїлася і мати. Кажуть, вдома і стіни лікують - мабуть, це правда. Багато хто з українців залишився там, це ті, в кого вже немає дому, куди можна повернутися, багато хто виїхав ще до нас, але всі вони, і ті, хто вдома, і ті, хто на чужині, завжди будуть носити у своєму серці образ України, її степів та лісів, старих будиночків та привітних жителів.

Рано чи пізно, обов’язково, в один день все закінчиться. Не буде війни, не буде страху. Ми переможемо, але ще багато років доведеться відбудовувати все, що було зруйноване, все, що знищили загарбники у своїх злочинах.

І кожен у майбутньому має брати участь, кожному потрібно докладати зусиль, щоб збудувати нову, могутню та незалежну Україну. Щоб її золотаві пшеничні поля знову росли в мирі, щоб синє небо було чистим та безхмарним і щоб люди - ми чи наші діти, які ходять по нашій родючій землі, були щасливі, щоб вони посміхалися і раділи, щоб нарешті настав мир. Маленькі кроки варто робити вже зараз, бо, як відомо, велике починається з малого.