Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 852
Оксана Низовець
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
«Страшно залишитися без житла, але найстрашніше – залишитися без рідних»

Запальна бомба влучила в їхнє житло. І сталося одразу два чуда. По-перше, на ту мить нікого не було вдома. По-друге, снаряд не розірвався – зруйнувавши дах і кімнати.

До того ж, було страшно. Відводиш дитину в школу, а через пару годин вже дзвінок: заберіть, бо обстріл. Вони сидять у підвалі, страшно їм залишатися там. І в той же час страшно бігти. Не те що самому бігти, а коли дітей забираєш і біжиш, а обстріл триває, і кулі ці летять.

Хоча кажуть, що в центрі не стріляють, але стріляють всюди. Летять і кулі, і осколки дуже часто. Діти грають на вулиці. Особливо влітку було страшно їх випускати, бо влітку дуже часто кулі летіли. І зараз летять. Вийдеш що-небудь зробити на вулиці – і кулі...

Страшно залишитися без житла, але найстрашніше – залишитися без рідних

Чути свист характерний, страшно. І вдень, і вночі, особливо влітку вечорами. Увечері можна було навіть не виходити ні в город, ні на подвір’я щось зробити.

Було навіть таке, що боялися вмикати світло. При ввімкненому світлі ввечері дуже часто стріляли по вікнах.

У 2015 року 3 червня цілий день був масований обстріл. Ми тоді орендували квартиру в Кураховому, з дітьми були там. А чоловік працював у Мар’їнці, в поліклініці. Він був на зміні. У нас є в поліклініці пункт невідкладної допомоги. Вони працюють цілодобово.

Це почалося в ніч з другого на третє червня. І чоловікові довелося залишитися на роботі. Весь обстріл він там був у підвалі. Додому потрапив уже ввечері, напевно, третього числа або вранці четвертого. Я не пам’ятаю точно. Але я пам’ятаю, що цілу добу був цей обстріл, дуже довго.

І коли чоловік потрапив додому, зайшов – перше, на що звернув увагу, що наші вхідні металеві двері якісь нерівні. Він подумав: що це може бути? Далі заходить. Другі двері, які з дому на веранду, повністю всі вигнуті. Далі вже він побачив, що тут і стеля впала, і всі меблі розбиті, і вікно.

Спочатку ми думали, що щось вибухнуло, що через вікно щось влетіло. А коли почали розбирати, то побачили: виявляється, через дах увійшов снаряд.

Страшно залишитися без житла, але найстрашніше – залишитися без рідних

Ми викликали представників МНС. Вони сказали, що це запальна міна, причому не розірвалася. Це від сили удару, від сили прильоту таке сталося. Все поламалося. А якби вона вибухнула, кажуть, у нас би не було половини будинку, а може, і цілого будинку. Вони діставали її – вона в підлогу увійшла на півметра.

Розбирали без мене. Ми були в Кураховому з дітьми. Мені одразу навіть не сказали про це. Приїхали всі схвильовані вже наступного дня. І чоловік, і свекруха, і мама. Вони приїхали до нас в Курахове, в однокімнатну нашу квартиру.

Я не зрозуміла, що таке. Думала, може, злякалися обстрілу. Це пережити дуже страшно. А потім вони через годину або дві, зізналися, що у нас сталося. Ти тільки, кажуть, не переживай.

Для мене найголовніше, щоб всі були живі. Зрозуміло, що страшно залишитися без житла, але найстрашніше – залишитися без рідних.

Спочатку якось я зітхнула, тому що всі живі, всі поруч. А потім, звичайно, шкода, страшно.

Ми в Мар’їнку приїхали, коли вже більш-менш тихо стало. Хотіли навести порядок. Моторошно. Усю кухню ми робили за власний кошт, кредити брали. Той же холодильник, телевізор. У нас в стіні залишилися маленькі шматочки від екрану телевізора... Він вщент розлетівся. Треба повністю штукатурку знімати або просто зверху чимось закривати.

Страшно залишитися без житла, але найстрашніше – залишитися без рідних

До того ж, у нас по кухні, по техніці рідина якась була. МНСники сказали, що це запальна рідина, що не відмивається абсолютно.

Страшно залишитися без житла, але найстрашніше – залишитися без рідних

Перший раз ми поїхали з Мар’їнки у вересні 2014 року – знайшли квартиру і переїхали. Пожили буквально до нового року. В кінці грудня повернулися, вирішили жити вдома. З квартирою не виходило.

Дуже важко там знайти квартиру нормальну, щоб з дітьми жити. З нормальними умовами, принаймні. Щоб вона була чиста. Там дуже багато гуртожитків, у яких брудно, шприци валяються, люди свою потребу справляють просто на поверхах. Моторошно і неприємно. З дітьми, я думаю, там жити ніяк не можна.

І ми тоді повернулися. Пожили вдома близько місяця. У кінці січня 2015 року були сильні обстріли. Сусідів наших дуже багато постраждало. І будинки розбивали, і дахи. І нам довелося з’їхати. Ми знову повернулися в Курахове.

У Курахове поверталися кілька разів. Повернемося додому в Мар’їнку, потім знову назад, тому що неможливо було тут жити через обстріли.

Із квітня 2016 року ми вже нікуди не переїжджали. Одну зиму, правда, жили у батьків, які поряд з нами тут, у Мар’їнці. Діти ходять до школи. Дітвора дуже важко переносить зміну класу, зміну колективу. Вони побували в різних школах за цей період, дуже багато міняли.

Страшно залишитися без житла, але найстрашніше – залишитися без рідних

Коля ще тоді, в 2014-му, в садку був. Дитячий садок теж змінювався і група. До діток звикнути потрібно було. Важко дуже. Потім Коля дуже довго звикав до школи, до класу, до вчителя. Для малюків, напевно, це важко.

До того ж, було страшно. Відводиш дитину в школу, а через пару годин вже дзвінок: заберіть, бо обстріл. Вони сидять у підвалі, страшно їм залишатися там. І в той же час страшно бігти. Не те що самому бігти, а коли дітей забираєш і біжиш, а обстріл триває, і кулі ці летять. Біжиш на свій страх і ризик разом із ним, захищаєш якось. Біжиш біля дерев, між ними якось лавіруєш. Страшно, звичайно.

Плани будувати не доводиться, бо не від нас залежить. Ми всі сподіваємося на мир, на тишу. На те, що Донбас затихне – і Україна заживе. Ми не хочемо ніякого відділення. Ми хочемо жити всі у складі України, і щоб всі ми були щасливі.

У глобальному плані нас навчила вся ця ситуація особливо не планувати наперед, на майбутнє.

Дуже хочеться відновити будинок, щоб приходили гості, друзі. Щоб все було, як раніше – мирно, спокійно і тепло.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій