Бабуся Ганна:

Ми йдемо з онуком, а над нами літають ракети. І небо червоне

У мене було двоє дітей. Сина я поховала 9 років тому, залишилася дочка. У мене троє онуків. Старший живе зі мною, тому що дочка народила його і поїхала доучуватися. Так він зі мною і залишився. З пологового будинку. Я його виняньчила, викохала, він мене мамою так і називає.

Дочка потім вийшла заміж, народила ще двох онуків, поховала чоловіка. Живе вона зараз окремо з двома дітками, з молодшими.

Тут спокійніше, тут його дім. А туди він приходить в гості. Приходить до братика і до сестрички поспілкуватися, погуляти, маму провідати. Він проситься: «Поїхали, відвідаємо Халіда, Маліку, маму. Поїхали?» Але він не хоче там жити.

Онук Костя:

Ми йдемо з онуком, а над нами літають ракети. І небо червоне

Бабуся мене з народження виховує. Я її мамою називаю. Найдорожча людина – це мама, тому що вона мене з народження виховує. Я не можу це пояснити, просто люблю її.

Бабуся:

Він дуже добрий хлопчик, товариський. Йому хочеться багато друзів, але у нього не виходить. Він розвивався дуже добре, у нього інтелект зашкалював, а комунікабельність була на нулі.

Я Костю намагалася віддати в дитячий садок тричі. У нас нічого не вийшло – він не приживається. Він не подобався вихователям. Його не сприйняли в дитячому садку. Мені просто сказали: везіть його до психіатра.

Я повезла його до психіатра спочатку тут, у нас в місті, потім нам дали направлення в Донецьк. Йому поставили діагноз – синдром Аспергера. Це коли дитина розвивається, випереджає в розвитку своїх однолітків, але однолітки його не сприймають. Чому? Тому що він трішки не такий, як усі. Йому з ними хочеться дружити, а їм – ні, тому що він, як вони його називають, зануда, зарозумілий. Тому він спілкується більше зі старшими.

Онук:

Немає у школі таких друзів, які могли б бути справжніми друзями. Вони можуть бути друзями тільки тому, що можна влаштувати пікнік і в магазині накупити купу їжі різної. Або щоб у телефоні дати пограти. Так вони можуть бути друзями. А якщо допомогти чимось чи виручити, то ніколи.

Мене захоплюють геометричні фігури, а ще – раціональні числа. Подорожувати хочу по всьому світу. Я дуже багато передач дивлюся про виживання у віддалених частинах світу і теж хочу так подорожувати, виживати, знімати себе.

Ми йдемо з онуком, а над нами літають ракети. І небо червоне

Бабуся:

У нього вада серця, відкрите овальне вікно. Воно не закривається, а повинно було закритися до року.

Ми йдемо з онуком, а над нами літають ракети. І небо червоне

Але воно невелике, і нам операцію не пропонують, але цей отвір дав загострення. У нього артрит колінних суглобів, дуже болять суглоби. Лікарка сказала, що це не лікується. І цілком можливо, що коли він стане дорослим, сяде в інвалідний візок.

Онук:

Під обома колінами у мене кіста Бейкера, щось схоже на пухлину, тобто там розростаються якісь деревовидні утворення і тиснуть на колінну чашечку. Коліна ломить, крутить. Іноді буває так болить, що навіть, хоч я і чоловік, але плачу. Ніби ноги одночасно тягнуть канатом і викручують. У мене ще проблеми з ліктями і плечима. Вони теж крутять, ломлять – буду лікуватися, тому що ходити хочеться.

Ми йдемо з онуком, а над нами літають ракети. І небо червоне

Бабуся:

Почалась війна. Першу зиму ми опалювали ще газом, а потім у нас газ перебили, і два роки не було. А зараз непідйомна ціна. Це добре, що від минулих господарів залишилася грубка. Ми купуємо вугілля, дрова і топимо грубку.

Ми йдемо з онуком, а над нами літають ракети. І небо червоне

Дуже сильно постраждали фундамент і стіни, кути порозходилися від вибухових хвиль. Тому в будинку зараз дуже холодно.

Найважче було, напевно, на початку 2014 року. Тут таке творилося! Бувало, ми йдемо з ним ввечері із школи або від дочки, а над нами літають ракети. І небо червоне.

Я ніколи не думала, що ця ракета може впасти, і нас може не стати. Ми йдемо і бачимо весь цей жах. Але я не сприймала, що я загину, чи загине моя дитина. Хоча у нас через два будинки вбило жінку. Прилетів снаряд – і вбило жінку.

Ми сиділи в льосі перший час, потім вирішили, що якщо прилетить, то і льох розбомбить, і все розбомбить. Чого ми будемо ховатися? Тому більше не стали ховатися в льох. Я сплю на підлозі, тому що боюся спати на ліжку.

Він дуже нервує, замикається, коли бомблять. У нас навіть звичка така: «Що там? Доброго ранку, країно!» Це означає, вже нас «привітали». «Добрий вечір, країно!» Це нам сказали: на добраніч. Ми напевно, до цього й звикли.

Онук:

Нам не вистачає грошей іноді, тому що дуже багато витрачається мені на лікування. І не завжди вистачає на те, щоб купити собі щось із їжі або речі якісь. Ось зі скарбнички мені купили мольберт.

Ми йдемо з онуком, а над нами літають ракети. І небо червоне

Бабуся:

Своє майбутнє я бачу тільки поруч з онуком. А його майбутнє я бачу в тому, що він буде хорошим фахівцем, доброю людиною. У нього буде сім’я, діти, а я буду їх няньчити.