24 лютого ми вранці встали, перед школою збиралися поїсти, підготуватися до уроків. Почули, як ракета пролетіла в небі. Мати подзвонила і сказала про це. У мене тут і сестра, і брат проживають, і кожен дзвонив та говорив, що чув ракету. 

З водою проблема. Нам її привозять, ходимо баклажками набираємо. Можна біля клубу набрати - там зараз зробили свердловину. І волонтери видають. Ми і продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова теж брали. 

Страшно, коли наше село обстрілюють. Я на роботі, а дитина вдома. І ніхто ж не застрахований, куди прилетить: чи до мене, чи до дитини, чи до рідних. 

Моїх родичів у селі багато, і звісно, страшнувато. А що вдієш? Виїжджати немає можливості, будемо сидіти до останнього. Як буде вже. Ми живемо в зоні бойових дій, але ніхто з нас не виїжджав. 

Підтримуємо одне одного, ходимо одне до одного в гості. Як не стріляють, то ходимо, а як стріляють, тоді сидимо вдома, по телефону дізнаємося, куди летить. Коли загроза, то переходимо в безпечніше місце, подалі від вікон. 

Сподіваємось на перемир'я. Але я вважаю, що нашій владі видніше, як правильно. Це ж не від нас залежить. Головне - щоб війна закінчилася, а далі – час покаже. Сподіваємося на перемогу.