Надія з донькою виїхали з Оріхова після масованого артобстрілу. Спочатку навідувались додому, а тепер бояться, бо дорогу прострілюють росіяни

У те, що буде війна, ми не вірили до останнього. Ми ж дружні народи. Як таке може бути? У мене двоє братів живуть у Красноярському краї. Нас війна розділила, і ми не можемо поспілкуватися, тільки по телефону. Щодо війни вони спочатку нам не вірили, тому що їм правду не розповідали, а говорили, що вони воюють проти націоналістів, а звичайний народ не чіпають. Вони нам повірили тільки тоді, коли ми залишилися без будинку. 

Ми з дочкою виїхали, тому що вдома було вже неможливо жити. Вирішальним моментом став цілодобовий артобстріл, коли в нас стріляли за добу 200 разів. У нас знесло дах, вибило всі вікна, і нам просто не залишилося де жити. Ми вікна забили плівкою, дах також, і виїхали сюди.

Найбільше шокувало те, що обстрілюють мирне населення. Сьогодні я подзвонила сусідці, і вона сказала, що «Градами» їх бомблять. 

Приїхав чоловік із Запоріжжя подивитись, що вдома коїться, і йому розвалило хату, а його під хатою вбило. У нас вдома таке щодня стається. 

Ми туди їздили, поки під Запоріжжям не розстріляли гуманітарний конвой. Тепер це нас трошки зупиняє, тому що страшно їхати машиною по трасі. Ніколи не знаєш, де в тебе влучить. Живемо одним днем.

По місту ходить дуже багато покинутих тварин. В нашому місті є чоловік, який піклується про тварин. Обстрілюють чи ні, але він отримує продукти, варить кашу і розвозить усім собакам, котам. Це можна назвати подвигом. Він не виїжджає і займається ось такою благодійністю. 

Відключили газ в місті 30 травня, води немає майже ціле літо. Були в нас такі моменти, коли три доби не було світла. Ще й не було води, газу, і ми готували на вулиці. В одного чоловіка вдома є свердловина, і до нього пів міста їздили по воду. 

Ми вірили в наші Збройні Сили і думали, що все закінчиться через тиждень-два. Та коли на третю добу нас почали обстрілювати… Ми не були під окупацією, ми постійно на лінії вогню. Росіяни захопили Токмак, Пологи і село Мирне - за 13 кілометрів від Оріхова. Але Оріхів тримався, і ми не хотіли кидати своє місто - думали, що все це швидко закінчиться. 

Ми не думали, що будуть бити по мирному населенню, розвалювати хати і вбивати людей. 

Моєму онукові 12 років, онучці - 14. Спочатку був ковід, тепер - війна. Діти не бачать своїх однокласників, не спілкуються з ними. Що це за навчання - в телефоні? Інша внучка в Харківському інституті медичному навчається, і в неї та сама обстановка. Переживаємо за онуків і думаємо, чи зможуть вони далі навчатися. 

У чоловіка сестра тут проживає, і ми жили з її родиною. Дякуємо їм. Ми спочатку мешкали з ними в одній квартирі, нас було багато. Потім подумали, що нам зимувати ніде - потрібно шукати собі житло, квартиру орендувати. 

Наш президент каже, що переговорів не буде, а я думаю, що краще перемовини. Стільки помирає народу! З іншого боку, ми віримо в наших солдатів і думаємо, що війна триватиме недовго. 

Я мрію, щоб допомогли відбудувати нашу домівку, і ми могли повернутися додому, у свою спальню, у своє ліжко, у свій двір і жити спокійним життям, яким жили до 24 лютого.