Ми мешкаємо в Лебедині. 24 лютого зранку прокинулися від сирени. Люди вибігли на двір і почали кричати, що війна. На наше місто йшли танки, точилися бої.

Ми до підвалу ходили, ховались від обстрілів. Біля нас літаки літали, розбомбили підстанцію, дома в Лебедині розбомбили. Ну, нас обійшло, попало тільки в сарай. А поблизу людям попалили орки і домівки, і техніку. 

Світла не було, не було чого їсти, хліба часто не було. Потім налагодили, ну а так - перебивалися. Було дуже важко і страшно, ліків деякий час не було. Тоді вже гуманітарну допомогу видавали, але це вже було пізніше. Ліки ми брали і в Полтаві. І в Гадячі. Нам ліки потрібно кожного дня приймати, то ми просили людей, і нам передавали.

Найстрашніше було, що руйнували дома, підстанцію - все. Страшно і зараз, як тільки де загуде, застукає - хоч і далеко. Коли сирени виють, страшно, звісно. 

У нас не дуже міцний погріб, то люди запрошували до себе в підвал. Гуманітарну допомогу давали. Також приємно, що сусіди хліб приносили, бо ми вже старенькі, а за хлібом треба було до пекарні пекарню ходити, а вона далеко. Було приємно, що нас не забувають.

Мені якби скоріше - чекаємо кожного дня на перемогу. Чекаємо, що прокинемося, а нам скажуть, що війна закінчилася.