Ми залишили квартиру та свою справу. Чоловік займався сільхозгосподарством. Не маємо зараз можливості надати дітям відповідний відпочинок. Пів року ми жили в окупації, повз будинок проїжджали колони з танків та бронітехніки, особливо в ночі. Діти не могли спати, боялися. Одного разу військовий направив зброю на доньку біля нашого будинку. Дитина довго після того ще нервувала. Коли в місті окупант почав проводити псевдореферендум, до нас додому прийшли солдати з автоматами в балаклавах та місцеві колаборанти, щоб залякати, примусити проголосувати. Але я сказала, що чоловіка вдома зараз немає, коли повернеться, ми прийдемо проголосувати. Звісно ніхто не пішов, але було дуже страшно, бо не кожен день у себе на порозі побачиш людей із зброєю. Після того вони приходили ще два дні, але я не відчиняла, а на третій ми з родиною виїхали, бо я відчувала, що ми в великій небезпеці. Три дні з дітьми прожили у машині на заправці під обстрілами, бо окупанти не випускали людей у м. Василівка. Коли проїхали і вже побачили першого українського військового за пів року життя в окупації, нашій радості не було меж. На початку війни жили без світла і води, був тільки газ, в магазинах продуктів обмаль та ціни „космос”.