На початку війни Діна Вікторівна з чоловіком евакуювалися, бо не могли зазнати обстрілів. Але від пережитого стресу чоловіка все одно наздогнав інсульт та інфаркт.

Спочатку я почула, як ляснуло. Це снаряд потрапив у гаражі, потім шибки полетіли – це нам розбило вікна в кухні та в залі. Я бачила, як уночі снаряди літають, їх видно, вони літають із вогнем. Страшно було, аж моторошно. Коли йшли танки та літаки летіли, звук був такий страшний, неможливо винести! Люди у підвалах ховалися, а ми з чоловіком удома були.

Нас вивозили з Миронівки, і ми з чоловіком останнім автобусом виїхали до Сум. Але це не допомогло, чоловік сильно захворів, тиск піднявся, йому було дуже погано. Як тільки трохи краще стало, ми повернулися, бо він сказав: «Благаю, привези мене додому, я краще вдома помру». А потім інфаркт, інсульт у результаті помер. Отак вплинула війна на мого чоловіка.

Ми тут всі про мир мріємо, щоб не стріляли, щоб відкрили кордони, і ми могли вільно зустрічатись із родичами.