«Страшно було подумати: раптом снаряд влучить і скрізь будуть самі руїни»

Вона з дитинства чула від батьків розповіді про війну, а зараз сама пережила бомбардування й ховалася від снарядів у підвалі. Олена Мойсеївна 25 років пропрацювала на заводі в Луганську, виростила двох синів. Тепер бачитися може тільки зі старшим, тому що шлях до рідного міста закритий.

Луганськ був моїм рідним містом. Я 25 років там прожила та працювала на заводі імені Леніна, проїздила туди. У Новотошківському ми з чоловіком живемо вже 50 років. Він працював на шахті.

Згадати є що. Раніше весело й добре було, і люди були нормальні, якось усе задовольняло нас. Хто працював, той і жив. А якщо не працювали, то і не жили. У нас було і господарство, городи, бо треба було виховувати дітей.

У нас двоє синів. Діти тут росли, школу закінчували. Старший закінчив технікум, а потім інститут у Дніпропетровську. У молодшого друга група інвалідності, неробоча. Один зараз живе в Дніпрі, а другий – у Луганську.

Їсти готували по-різному. Світла не було, тому їли, що на багатті приготували, або на суху. Бувало, шматок сала без хліба, адже хліба не було в нас. Потім солдати приїжджали, хліб нам свій віддавали. Бувало, за сараями багаття палили й готували їсти.

У безпеці я себе зараз не відчуваю. Ми вже життя прожили. А ось про війну хочеться забути. Мати ще в дитинстві розповідала про війну, як батько воював усе життя, а тепер я це ще і відчула. Страшно було подумати: раптом снаряд влучить і скрізь будуть самі руїни.

Мрію прожити спокійно й дітей бачити. Той син, що в Дніпрі живе, може приїхати, хоч і дорогі поїздки виходять, а з Луганська й не приїхати. У мене й господарство є, так нічого не передаси дитині.