Наша сім’я жила в окупації. Я та мій чоловік втратили роботу. Пережили жах окупації. Чоловік отримав декілька мікроінсультів. Із самого початку війни у нас було дуже голосно, бо наш дім на околиці міста у напрямі відомої Чорнобаївки. Небо над головою було постійно, як я кажу, "в клітинку" від літаючих ракет. До визволення міста я з дитиною "жила" у ванній кімнаті: там і навчання проходило, і їли, і спали. Спали постійно в одязі - один на підлозі, а другий - прямо у ваній. Дочекались визволення, дуже раділи. Але потім, коли росіяни почали постійно обстрілювати місто, я з донькою виїхала, а чоловік залишився наглядати за моїм 82-річним батьком, який майже нічого не бачить. Страшно було усвідомлювати, що ти постійно перебуваєш під прицілом: на вулиці, на ринку – озброєні солдати, повз проїжджають броньовики, з яких на тебе спрямовано дуло автомата, навіть удома – щовечора по вулиці проїжджають солдати в машинах, світять у вікна – це в найкращому разі, а в гіршому - коли перед будинком стоїть танк і дуло направлено прямо у вікна. Доводилося стояти у чергах по 5-7 годин і за водою, і за хлібом, і за продуктами, і за ліками. Добре, якщо вистачить. Якось не мали хліба десь шість днів. А коли дитині волонтери дали півбуханки хліба, вона запитала, а можна я відкушу шматочок, і сказала, що це найсмачніший хліб, який коли-небудь їла (хоча він був позавчорашній). Коли чоловік отримав мікроінсульт, лікуватися не було чим. У зв’язку з цим у нього серйозні ускладнення і по теперішній час.