Коли почалася війна, я була вдома у Рубіжному, збиралася на роботу. Готувала каву і навіть не думала, що день стане не таким, як я уявляла.
Коли я дізналась про початок війни, відразу пішла у магазин та запаслась продуктами. Потім зникли вода, газ та світло, я з сином почала жити у підвалах. Було холодно і голодно.
Воду доводилось набирати у криниці. Під час одного з таких походів я з сином потрапила під обстріл. Чекали на закінчення, лежачи на землі.
А тим часом у Рубіжному гинуло багато людей. Найстрашніше було проходити повз мертву людину і не дивитись в обличчя, тому що це міг бути твій знайомий.
Я працювала вчителькою. Звісно, що під обстрілами занять не було, але шкільний чат потроху працював. Мені страшно було читати повідомлення про загибель наших школярів.
З міста я з сином, кішкою та собакою виїхали вантажівкою. Небайдужий водій нас підібрав прямо посеред міста, бо тоді евакуації вже не було. На щастя, ми вціліли та дісталися Дніпра. Зараз я працюю онлайн та чекаю на повернення додому. Більше за все хочу вийти на роботу та побачити своїх учнів.
