Мені 39 років, є чоловік і троє дітей. Ми з міста Охтирки. Рано-вранці 24 лютого я ще спала, коли мені зателефонував старший син, який був на навчанні, і сказав, що стріляють - почалася війна. Я спочатку нічого не зрозуміла.

Ми переживали, щоб вистачило харчування і щоб вдалося зберегти дітей і сім’ю. Не були готові до цієї ситуації. Ми чули про війну від дідусів і бабусь, але не думали, що й самі її застанемо.

Були такі моменти, коли навіть страшно було вийти у двір. Страшно було засинати, прокидатися. Страшно було чути, коли над головою летіло і я не знала, куди воно впаде. Я тихо читала молитву, а здавалося, що кричу на весь будинок. 

Трошки зіткнулися з нестачею ліків і харчування, а так, слава Богу, все було. Під час війни абсолютно змінюються цінності. У житті стає найголовнішим саме життя – власне, дітей і рідних. 

До війни я тимчасово не працювала, в декреті перебувала. Навчилася долати страх, щоб не показувати його дітям і не лякати їх. 

Хочеться, щоб війна якнайшвидше скінчилася. Найперше - я бачу майбутнє мирним, а все інше можна заробити і побудувати. Найголовніше, щоб було мирне небо над головою.