"Страшне, що робилося! Згадувати не хочеться!"

Стріляли по хатах. Тут страшне що робилося. Дочка дзвонить: «Бігом, мам, в підвал до нас!» Підвал у нас ямою зроблений. Ми зайшли з дєдом і так стали… Машину в гараж загнав дєд. Ой, страшне тут, і вспоминать не хочеться, шо тут було.

Я уїжджала до зятя. У своїй хаті лучше жити. Інсульт був. Паралізувало лєву сторону і оце нога опухла, не слухає мене. Лежала два рази в больниці – і нема діла. Виживаємо. Хазяйство держали, дєд помагає. На ходунках ходжу потіхоньку. Сунеться вона за мною, ця нога.

Дєд інфаркт получив тоже два года назад. Лежав у больниці. Навєрно, стресс – обстрєли. Жили нормально. Все було, все спокойно було. Клуб був, ДК був, все було, магазини були. І жили нормально, ніде нікого не трогали.

Дуже змінилося [життя]. Поразбивали хати у нас і змінилося багато. Їздимо по хліб в Михайлівку. Автобус ходить раз у неділю, соціальний якийсь.

Смерті, наверноє, ждем. Ну, а шо робить? Ну шо ми будемо ждать хорошого? Він боліє, я болію. Ну шо ми ждем дальше?