Стас’єва Єлизавета, учениця 10 класу КЗ «Верблюзький навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів –дошкільний навчальний заклад –центр позашкільної освіти»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бугрій Галина Михайлівна

Війна. Моя історія

Моєму татові, Василю Стас’єву, присвячую. Звичайний день. Четвер. Це так здавалося мені. Вже через кілька годин він стане чорним днем для всіх українців. А поки що… Мої батьки щотижня спродуються «молочкою» на базарі. Але цього разу мабуть щось пішло не так, бо затрималися і надовго.

А так як дистанційка, то готувалася до відеозв’язку зі вчителем. Телевізор не вмикаю, бо не люблю. Тож нічого не чула і не бачила.

Ближче до обіду батьки повернулися додому, тато був  незвично серйозним, а мамині очі – розгублені, злякані і колір не той. Я розпитую, що трапилося, що не так? Не повірила спочатку батькам.  Відразу до телевізора. А там – звернення Президента. Мене накрило. Сльози, страх і нерозуміння ситуації, в голові було лише одне питання: «Що далі?».

Поки я намагалася оговтатися, мама уже давно пускала нечутно сльози. Заспокоїти її і себе не вдавалося, а тато цілеспрямовано копирсався в шафі. Відшукував документи, перебирав свій одяг.

Уявіть, що до цього моменту шафа і тато «не зустрічалися». Все мама. Далі як в кіно. Наступного дня ми прокинулися дуже рано, а вірніше сказати можна, що й не спали, а були у якійсь тривозі. Той стан сном назвати не можна.

- Тату, ти куди так рано? - ? - Чому не говориш до мене? - Бо слів мені бракує… Не знаю з чого почати. - Та вже якось…

Ліз, війна. І я повинен бути там.

Страшенно здавило у грудях, дихати стало нічим, і хотілося кричати до болісних відчуттів. Цей жахливий день я не забуду ніколи в житті.

Я почала відмовляти його, переконувати, «била» на те, що у нього «бронь». Але  він був уже рішуче налаштований на фронт. Тато сказав одну фразу, яку я пам’ятатиму завжди: «Ліз, поки одні думають, краще хай хтось, ніж я, то інші - хто ж як не я, до тих «інших» відношусь і я. Тому йду! ».

З цими словами він поїхав у військовий комісаріат, де зняв «бронь» і вже 27 лютого - на донецькому напрямку.

Із перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну в нашому будинку стало якось пусто і сумно,  без батька, без підтримки, в  повній невідомості.  Ми розуміли – це розлука на не відомий для усіх нас час. Тільки мобільний зв'язок давав змогу спілкуватися.  Не так часто, як хотілося б. Розмови були не ті, що раніше.

Найбільше хотіла пригорнутися, просто доторкнутися батька. За будь-якого спілкування, навіть просте «Я люблю тебе, доню» звучить інакше, як при живій розмові.

 Щодня ті телефонні зв’язки ставали дедалі коротшими і коротшими. А одного разу ми почули: «До мене не «наярюйте». Сам зателефоную». Відтоді мене постійно переслідує острах, а що буде, коли тато не подзвонить і не скаже, що з ним все добре; що буде, коли я взагалі більше не почую його голос?!

Мама… Жаль переповнював моє зранене серце, дивлячись у її колись карі очі. А тепер в них тільки біль, втома, смуток і той же страх і за коханого чоловіка, і за мене з братом (він студент, третьокурсник). Йому тато віддав наказ ще в перший день іти до дільничого та організовувати оборону села, виставляти пункти контролю.

Оцей ступор тривав недовго. Ми як за якимсь ніким неоголошеним наказом ніби прокинулись. Щотижня ріжемо птицю, свиней, тушкуємо, печемо і «трамбуємо» в ящики. Потім брат завантажує в татів автомобіль і переправляє в ті місця, де перебувала найрідніша у світі людина із побратимами.  Як йому це вдавалося, не знаю, але здогадуюся, хто був «навігатором».

Відпустка татова завжди чомусь швидко пролітає. Домашні справи не дають йому перепочинку. Жодним словом не обмовляється про патріотизм, героїзм, не виставляє свої заслуги – все мовчки. Тільки жартує інколи. А як відчує, що щось не так із побратимами там, то відразу відгороджується від усього домашнього. Ми вже знаємо –час!

Моя історія у війні – це історія всіх українців. В когось наповнена трагізмом, в інших, можливо, радістю, а ще – байдужістю. Історія  виживання у постійному страху за рідних і близьких тобі людей, у сльозах радості від почутого їх голосу, та у твердій надії, що колись ця війна закінчиться. І все буде добре, але вже не буде так, як раніше. Ось це я пам’ятатиму завжди. Нічого в житті немиле. Тільки одного хочу -  повернення з перемогою тата додому.