Коротун Дарина, 10 клас, Злазненський ліцей Головинської ТГ

Вчитель, що надихнув на написання есе – Шершун Марія Адамівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок. 24 лютого, 03:40. Мені 13 років. Сонна й ще нічого не розуміюча йду до мами, щоб запитати, чому телефон розривається від повідомлень новинних каналів, на що отримую коротку, але неймовірно страшну до холоду й мурах по шкірі відповідь — «Війна».

Я не пам’ятаю подій, але в голові назавжди залишиться білий шум від переляку рідних, що судомно метушились у різнобіч, телефонуючи родині до Харкова.

Тремтячими руками я дістаю телефон та набираю на цифровій панелі номер своєї бабусі, що проживала у населеному пункті Малинівка (Чугуївський район), й не отримую відповіді найближчі пару годин. По новинам крутять одне й те ж саме: наступ, вибухи, черговий обстріл, евакуація цивільних. У голові в тугий вузол зв’язались паніка, страх за найближчих, що перебували близько до кордону з агресором (Харків, Донецьк), та віра в те, що все це просто сон, від якого я зовсім скоро прокинусь — потрібно лишень дуже захотіти.

Я не зможу пригадати власні дії, але в пам’яті назавжди викарбуються, неначе на камені, емоції, на які так намагалися вплинути ЗМІ.

Спогади про панічні атаки, нічні жахи, що снились мені ледь не кожного разу, коли я лягала спати, постійний стрес, страх за життя — не могли не вплинути на моє ментальне здоров’я на початку повномасштабного вторгнення.

Саме в цей період загострився мій розлад харчової поведінки. Щодня я переглядала відео з новинних стрічок, жахливі заголовки лише пригнічували та ефективно впливали на мій світогляд.

Плакала, дивлячись репортажі про полонених, жертв обстрілів, солдатів передової. Цей період мого життя влучно може описати лише єдина цитата:
«…І плакали сильніше. І я плакав сильніше разом із ними… Щовечора я помирав і щовечора народжувався знову. Воскресав.»
© Едвард Нортон (персонаж роману «Бійцівський клуб» автором якого є Чак Поланік)

Зараз 2024 рік. Нехай пройшло майже 3 роки з моменту повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, але моментами я все ще та 13-річна дівчинка. Проте не варто заперечувати того факту, що я подорослішала й зрозуміла певні речі. «Страхом не зарадиш» — кажу я собі щоразу, коли в голові знову утворюється вузол з думок, які періодично важко розплутати без допомоги.

Я, як і більшість моїх знайомих, почала займатись волонтерством у межах (які кожен намагався стерти) власних можливостей. Долучалась до плетіння маскувальних сіток, займалась поширенням українського контенту в медіапросторі, робила фан-анімації на тему війни та просувала у тематичних конкурсах, донатила на потреби ЗСУ та просувала збори.

З кожним днем моя віра у наближення перемоги ставала все сильнішою. Як і в кожного українця, адже «українець» — це не про розділ в документі, а про любов до нації серцем та душею.

Я щиро вірю, що народ нашої держави, який з давніх часів боровся за її незалежність, може наблизити цей щасливий момент швидше.

Це заклик кожного українця — боротися пліч-о-пліч, і неважливо, в інформаційних військах чи у звичайних. Важлива боротьба, адже як казав Кобзар:
«Борітеся — поборете…»