Ми жили в Гуляйпільському районі з чоловіком і дитиною. Чоловік працював. Коли почалася війна, були сльози і тривога. Ми ночували в підвалах. Чоловік пішов до Територіальної оборони, але ненадовго, бо дитина злякалася, і нас чоловік вивіз у Запоріжжя.

Усе було так швидко… Ми вночі виїхали на машині. Боляче було покидати рідний дім.

Найважче дитині пояснити, що таке тривога, сирена. Психологічно важко було.

У нас були матеріальні проблеми, але я пішла працювати, і стало легше. Так що, в принципі, всього вистачає. Приємно, що волонтери допомагали. Дитина поруч, є чим нагодувати, і слава Богу.

Хочеться додому, бо батьки і родичі залишились там. Хочеться до них. 

Я хочу, щоб був мир, а що буде далі, я не знаю. Ми залишимося в Запоріжжі вже точно, будемо хіба що їздити до батьків допомагати, а так - будемо в місті. Ми чекаємо миру, і буде все добре.