Гречанюк Дарья, 17 років, Бердянська спеціалізована школа №16 з поглибленим вивченням іноземних мов

У мене було щасливе дитинство. Пам’ятаю, навіть коли була ще зовсім маленькою, ми з мамою часто подорожували. Уперше тоді побачила Крим. Ялта, море, вогники вздовж набережної… І все як у казці!

Особливо запам’яталась осінь 2013. Одного разу, гуляючи парком, я (а мені тоді було 7 років) дуже сильно поранила ногу, тому не витримала – розплакалася. Неподалік стояла невеличка ятка з тиром. Не дуже молодий, проте й не старий чоловік, угледівши сльози маленької дівчинки, подарував мені іграшку, яку щойно виграв за влучність. І сльози вмить просохли. На жаль, то була моя остання подорож до Криму.

11 травня 2014 року. Маріуполь у «пастці». Один день змінив усе. Уперше по справжньому відчула страх, що небо більше не буде мирним, що доведеться міняти себе, дорослішати. Але ви, певно, запитаєте чому саме в той день? Адже війна розпочалася значно раніше. Ваша правда. Проте, з тієї зими пам’ятаю лише уривки. Батьки дивилися новини й обговорювали якусь катастрофічну подію. Я не звертала на це особливої уваги (журналісти нерідко розповідали про жахливі ситуації в країні). До того ж, тоді я більше дивилася мультики у своїй кімнаті. Серцем відчула весь жах війни саме 11 травня, коли війна наблизилася впритул – до Маріуполя, а це ж лише 80 км! От тоді страх взяв своє. І переміг…

У той день життя зробилося інакшим. З самого ранку батьків було не пізнати. До мене, звичайно, посміхалися, не подавали виду. Проте я все бачила, чула, відчувала. Мама снідала, а сама сумно думала про щось, спершись головою на руку. Батько теж був сам не свій. Така моторошна, тривожна енергетика не панувала  нашій родині, мабуть, ще ніколи…

У той день пішла до школи, як і завжди, у білих гольфах з візерунками, із переповненим підручниками портфелем. Ніби й сонечко сяяло так само, припікало й гріло мої коси на маківці.

Переступивши поріг школи, тільки й чула від однолітків: «Уявляєш! Сьогодні буде відпрацювання навичок евакуювання. Кажуть, щось може статися, потрібно підготуватися». Наша вчителька складала цілі пакети пляшок з водою. Не  зовсім пам’ятаю, про що я тоді міркувала. Знаю тільки, що це було страшно. Просто жахливо.

Моя дитяча уява закарбувала в пам’яті картину тих подій достоту. Зі школи виходили сотні дітей і прямували до укриття. Я ступала нога за ногою з обережністю, перехоплюючи подих, наче зараз підірветься міна, наче от-от розпочнеться артобстріл і більшість не встигнуть урятуватися. Усе було нереальним, проте думки «А що як справді…?», «А якби так сталося…?» – переслідували. А коли маленькі переселенці розридалися (вони вже мали досвід переховування в укриттях під час обстрілів) зрозуміла: спокою вже не буде. Найближчим часом точно…

У той день комусь таки на світі було гірше, ніж мені. Протистояння в Маріуполі. Чимало людей тоді забрали небеса. Безліч виходили боротися за своє місто, за свободу, незважаючи на небезпеку. Палало місто. Ніхто не знав, чи поруч вибухівка, чи, можливо, проросійські снайпери. Усе одно боролися.

У той день часто задивлялась у вікно. Усе думала. Уночі боялася: «А раптом зараз вибухне снаряд і будівля рухне або, ще гірше, місто окупують. Доведеться бігти до укриття». Не впевнена, проте батьки, здається, теж про це думали. Краєм ока якось побачила, як вони збирають у якийсь чемоданчик усі документи: мало що станеться…

Війна не скінчилась. Хотілося б щиро подякувати тим людям, військовим, які й наразі захищають цей штучний кордон на Сході, виборюючи на краще майбутнє, завдяки яким мені вже не так моторошно й сумно. Знаю, війна поруч, і я хвилююсь за майбутнє України. Ми вистоїмо, однозначно, але чого це тільки буде коштувати…