Шусть Катерина, 11 класу, КЗКМР «Кагарлицький ліцей №3»

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Карпенко Аліна Олександрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна... Слово, про яке ми раніше знали тільки з фільмів та книжок. Картини і почуття, які ми раніше могли тільки уявити. Раніше... Здається, це було так давно, ніби в минулому житті, бо вже більш ніж півроку ми бачимо ці жахи на власні очі. З початку повномасштабного вторгнення, дати, яка на все життя врізалась в пам’ять кожного українця, ми живемо в геть новій, але такій знайомій для нашої землі реальності. Одне слово, а стільки горя... Горе... На жаль, саме воно завжди єднало наш народ. Один удар – десятки смертей. Одна подія – мільйони історій. Моя – одна з них.

24 лютого. 5-та ранку. Про те, що може початися війна, говорили вже давно, але мало хто в це вірив. А й справді, як при здоровому глузді повірити в те, що в ХХІ столітті в центрі Європи може початися наймасовіший за останні роки збройний теракт? Гадки не маю, що не так із нашим світом, але те, що вважали вигадкою, сталося.

Я не спала, не могла заснути. Все, що звучало в кожній розмові впродовж кількох тижнів, чорними хмарами роїлося в моїй голові. Перші вибухи я почула на власні вуха, але, хоч як переконувала мене моя підсвідомість, я змусила себе повірити в те, що ЦЬОГО бути не може. Прокинувшись, одразу взяла телефон в руки. Ліпше б не брала: десятки статтей, постів, публікацій, сповіщень вилили на мене крижаний потік: війна почалася. Наступні кілька годин перетворилися в туман: я до кінця не могла усвідомити, що сталося, не могла знайти собі заняття. Найсильніше моє серце стиснулося тоді, коли я побачила перелякані очі та тремтячі голоси своїх рідних і близьких, людей, що завше заспокоювали мене у тривожних ситуаціях, а тоді їх самих не було кому заспокоїти. Цілий день я провела в раніше не знаній мішанині почуттів, не відводячи очей від екрану телефону, на якому без зупинки відтворювався прямий ефір служби новин. Я ніколи не любила новини, вони завжди здавалися мені чимось нудним, серйозно-дорослим, але в ту мить я відчувала жахливу відповідальність, ніби на мої плечі впало завдання завжди знати те, що зараз відбувається і те, що може статися. Я мусила бути дорослою.

Згадала про стадії прийняття неминучого: заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття. Зрозуміла, що бракує однієї, в ту мить наді мною верховної, – страху. Коли на землю опустилися сутінки, стало ясно, що за все життя справжнє значення цього слова я дізналася лише в той фатальний день. Те, що було до 24 лютого цього року – лише дитячий переляк, боязнь, переживання. Те, що я відчувала після, носить назву «тваринний жах».

Почуття, що з кожним подихом, ударом серця все більше розливається тілом, стугонить в жилах, ніби відбійний молоток, холодить кров і сипле морозом по шкірі. Тривожність, яка ні на мить не залишає наодинці, яка весь час тримає за горло і заважає дихати. А ще сльози... Ох, як їх було багато! Якби ж вони могли затопити ворожі кораблі, збити ракети і впасти градом на дрони... Кажуть, сльози приносять полегшення і спокій, я ж відчувала лише головний біль і страшенну втому.

Опріч страху, мою душу гризли жахливі сумніви: віра в нашу армію прийшла до мене лише через певний час. Спершу здавалося, ніби наш програш неминучий, і факти того, що російська армія – третя у світі, та й до наступу вони готувалися довгі роки, підливали олії у вогонь. Але згодом, коли операція «Киев за 3 дня» з шаленим тріскотом провалилася, мене переповнили сподівання і довіра до наших воїнів.

Дивлячись на те, як самовіддано і безстрашно вони боронять нашу Україну зараз, як пункт за пунктом відвойовують наші землі, я відчуваю міць нашого народу і щось козацьке у наших душах. Так, страх ще мене не покинув, але від нього моє серце боронить віра, бо я певна: все буде Україна.