Ми із Запорізької області, жили у десяти кілометрах від Енергодару. У нас обстрілів не було, поки не захопили Енергодар, Запорізьку атомну електростанцію і нас в один день. 

Перед тим, як виїхати сюди, ми три тижні жили у підвалі, тому що були постійні обстріли. Вже не витримали і 7 вересня виїхали на Запоріжжя. 

Найбільше шокувало, що зрадників багато, які говорили, що це українська армія стріляла, хоча вони стріляли з другої сторони, де українців зовсім немає. 

Ми виїжджали нашою колоною, машин 500 було або 400. Брали улюбленців: собак, котів. Багато хто все покидав і виїжджали без нічого, з одними документами, навіть без теплих речей. Ми стояли в черзі і думали, чи пропустять нас, чи не пропустять. Ми о п’ятій ранку виїхали з Енергодару, о пів на дванадцяту приїхали до Запоріжжя.

Вдома все залишилось. Домівки покидали, на зараз на орендованій квартирі живемо в Запоріжжі. Про своє житло ми поки нічого не знаємо. Кожен день там стріляють, але ніхто нічого не знає, бо там зв’язку немає.

І тут постійно живемо в стресі. Я був на роботі, і біля нас прилетіла ракета. Як можна спокійно дивитись? Не знаємо, куди їхати далі, поки будемо тут терпіти. Ми  у Фонді Ріната Ахметова брали гуманітарну допомогу. П’ємо пігулки різні заспокійливі і надіємось, що може, скоро все припиниться.

Сьогодні у Запоріжжі скільки жертв, і скільки прильотів було! До кінця року, мабуть, війна не закінчиться. Сподіваємось, може, до Нового року. Тоді вже будемо родиною збиратись усі до кучі.