Фермер з південноукраїнського села не пішов на співпрацю з окупантами, не дивлячись на доноси співмешканців і погрози рашистів 

Нас окупували 25 лютого, на наступну добу після вторгнення. З моєї сім’ї дівчата виїжджали перші, бо там не змогли залишатися. Жінка, дві доньки і п’ятирічний онук виїхали до Запоріжжя через Василівку, бо далі було видно, що нічого доброго не буде. Залишились на окупованій території я, брат із сім’єю і ще сестри. Далі для мене була задача відправити дочку з меншим онуком - йому був тільки один рік, коли інші виїжджали.  Ми не могли їх відправити до 22 березня. 

У мене там було фермерське господарство, хоч і мале - ми з братом поралися вдвох на цій землі. Зерно залишилося ще з 2021 року, і ми сподівалися, що українська армія повернеться і нас визволять, як розказував Арестович. Я не знаю, що б йому при зустрічі зробив. Він по телевізору ніс добрі новини, але визволення не вийшло. 

Ми могли й раніше виїхати, але ж ми зберігали урожай для України. 

Ми попали під окупацію. На жаль, у нас в селі знайшлося не дуже мало людей, які побігли і понесли рашистам хліб-сіль. Були місцеві люди, які кормили росіян на блокпості, який вони поставили на території нашого села. Далі з місцевої громади знайшлися люди, які пішли на співпрацю з ними. 

Комендантом на той час стала жінка з нашого села, але вона прибула з Російської Федерації вже в зрілому віці, вона займалася комерцією. Як тільки росіяни зайшли на нашу територію, вона відразу почала з ними співпрацювати, а ще на окупантів стали працювати і фермери крупні, і минулий голова нашої громади. Багатенько таких було. 

Усі колаборанти виконували функції, які було потрібно загарбникам, а далі потихеньку росія почала вводити свої установи. Поліція там з'явилася, декілька чоловік із місцевих пішло в цю поліцію. Далі почали агітувати людей працювати на полях. Ми з братом відмовились, відійшли від цих справ. 

Вони хотіли найвпливовіших людей закликати до співпраці, а потім щоб інші дивилися на них і також переходили на їхню сторону. 

До мене особисто прийшли о сьомій ранку 12 січня 2023 року. Я відкрив двері: стояли шість чоловік, четверо автомати направили на мене. На мені значилася зброя, і мене здали. Вони спитали, де моя зброя. Я сказав, що вона в сейфі. Сказали: «Оружие на осмотр». І вилучили мою зброю.  Отак вони приблизно працювали. Це для мене обійшлося спокійно, а дехто не захотів віддавати, то отримав прикладами. 

Ми ще сподівалися до кінця літа 2023 року, що все-таки Україна проб'є коридор до моря, і щось зміниться. Але десь в кінці літа ми поїхали з братом до Мелітополя. Ми раніше бачили, що там були нариті траншеї, а потім вони зникли: їх обладнали і закрили так, що не побачиш. Ми тоді зрозуміли, що там йде підготовка до «в'єтнамської» війни. Наша земля з братом не дала ні однієї тонни зерна росіянам ні в 2022, ні в 2023-му році. 

Всі, хто стали на сторону Росії, зробили свою когорту і потихеньку почали давити на село. Росіяни грабували всю техніку, яка в нас була, і вивозили все в сторону Криму і Чечні.

Під вересень стало зрозуміло, що окупанти проведуть не тільки референдум, а проведуть і вибори місцевих влад, а далі примусять усіх отримати російські паспорти. Далі був би терор. Нас місцеві здали, що в нас є зерно. До нас завітало ФСБ – зайшло на територію, а раніше його не було. Далі була військова комендатура. Вони нам не давали нікуди виїхати. ФСБ почали шукати людей неблагонадійних їм, і ми потрапили «під ковпак»: на нас були написані доноси, що ми за Україну. 

Були доноси, що ми сховали зерно і два роки не продаємо. Ще було написано, що ми організували злочинне угрупування проти Росії. 

До нас заїхали і вилучили ключі від складів наших, заявили нам, що ми свого вже не побачимо, бо на нас дуже багато компромату. А далі нам ФСБшник заявив, що він все одно з нас зробить росіян. Тому ми зібрали всі свої гроші, які були, продали все, що можна було з нашої техніки швидко, зібрали все своє життя у дві сумки. Знайшли перевізника і вирушили через Новоазовськ через весь південь росії до Сум і попали на землю України. Я не знав, що з Ботієво до Запоріжжя буде не 170 кілометрів, а дві тисячі з чимось.

Окупанти до нас почали завозити російські гроші, якими вони купили дуже багато народу. Рашисти давали великі гроші, і наші люди погоджувалися. 

Найприкріше було те, що практично всі вчителі зрадили: зараз є фото і відеофіксація, що вчителі перевчилися і почали  вчити дітей російській ідеології. 

Якщо не визволять за рік-два наш південь, то вони сколотять таку армію проти нас. Бо якщо пожив при такій інтенсивній праці над ідеологію і мозком, через рік вже будуть мізки поламані, а через два роки вони вже підуть всі звідти воювати за Росію. Буде нам дуже складно.

Мрію, коли буде перемога, що б я був при Україні. Без перемоги не буде ніякого миру і ніякого договору, бо Росія ніколи не дотримувалася правил, ні одного паперу, який вона підписала.