На початок війни моя 77-річна мама була в Маріуполі, а я – в Одесі. Ми зідзвонилися. В той день вперше завили сирени, коли лунали вибухи. Почалося щось незрозуміле. Одразу ми злякалися, але, в принципі, з 2014 року мали про це уявлення і думали, що все пройде, як у 2014-му. Тоді постріляли трошки – і затихло все. Ми це сприйняли російське вторгнення як щось дуже тимчасове.

Я доньку вивезла до Польщі, а потім поїхала по маму. У Запоріжжі організовували колони. Люди самі на власних автівках їздили. Вішали на них ганчірочки білі, брали харчі, воду, серветки, свічки, сірники – все, що може згодитися. Щось купували самі, щось надавали благодійні фонди. Завантажували машини і їхали в Маріуполь. Забирали тих, кого можна, і поверталися. А їжу залишали тим, кого не змогли забрати. 

Коли я приїхала до мами 7 квітня 2022 року, вона готувала собі їжу на багатті. Ставила дві цеглини, клала на них залізяку якусь, щоб нагрівалася, і ставила туди каструлю. Ось так вони харчувалися всією вулицею. 

Мама жила недалеко від Центрального ринку. Це такий район, де приватні будиночки невеликі. І вони всією вулицею харчувалися по черзі. Стоячи під обстрілами, готували собі їжу. У них і дров не було. Моя мама гіпертонік, погано бачить, у неї діабет. Звичайно, за той місяць, що вона перебувала в оточенні, у неї закінчилися всі ліки, стан її був дуже тяжкий.

Зараз мама у мене перебуває. Приємно, що є підтримка від організації «ЯМаріуполь». Мама користується іноді послугами перукаря або лікаря. І гуманітарну допомогу їй надають щомісяця. Дякую дуже.

Хочеться, щоб війна закінчилася, щоб усе повернулося на свої місця, і майбутнє було мирним.