Ми з Харкова. Було нормальне життя, робота. Донька навчалася в інституті. Після повномасштабного вторгнення у місті стало дуже важко. Ми потрапляли під обстріли, було пошкоджене наше майно. Прожили у підвалі два тижні. Тому ми були змушені виїхати. Дуже довго шукали можливість для цього, тому що в наш район навіть не приїжджали машини, щоб нас вивезти. 

У перший день повномасштабного вторгнення ми прокинулися від вибухів і не могли навіть уявити, що це з нами відбувається. Я розбудила чоловіка, донька підскочила на ліжку. 

Дуже страшно було, коли біля мене розірвався снаряд. Я стояла у черзі за хлібом. Кілька днів його не привозили через обстріли. Чекали на машину, а почали розриватися бомби. 

Найбільша проблема була з виїздом. Нам не вдавалося нікуди виїхати. Ми шукали можливість з початку березня, щоб це зробити всім разом - у нас велика родина. В нас не було певного пункту призначення, нам головне було виїхати і дістатися хоча б до Холодної Гори. Ми вже домовилися там, щоб нас хоча б вивели просто з Харкова.

Зараз зупинилися у Полтаві, нам дали прихисток зовсім чужі люди. І ми рік живемо в них. Нам виділили одну кімнату. Діти сплять на підлозі на матрасах. 

Дуже вразило, коли ми приїхали до зовсім сторонніх людей, майже без речей, нам останню сорочку віддавали, поставилися до нас як до родини. Ми дуже зблизилися і вже як сім'я стали.

Спочатку смикалися навіть просто від стуку дверей, при першому шумі лякалися. Зараз трошки, легше: уже не так реагуємо на сирени, але все одно, коли чуємо вибухи, хочеться десь заховатися. 

Дуже тяжко психологічно. З нами - бабусі. Вони дуже рвуться додому, хочуть їхати попри те, що там стріляють.  Але я турбуюся і про своїх дітей, тому я вирішую залишатись тут на даному етапі життя.

Бувають побутові складнощі, бо ми всі перебуваємо в одній кімнаті. Звісно, всі роздратовані, тому трохи важко. Сподіваємося, що все буде гаразд. Головне, щоб була наша Перемога і щоб ми могли повернутися додому. 

Серед нас працюю одна я: дистанційно на своєму підприємстві в Харкові. Всі інші - без роботи, ще й на інвалідності. 

Хочеться відремонтувати свій будинок, будувати плани. Сподіваємось, що буде мир і спокій. Щоб діти могли далі навчатися і будувати своє майбутнє.