Мені 72 роки, я з міста Оріхова. Росіяни бомбили, бахкали - там було неможливо жити. Ми бігали до підвалу ховалися.

Магазини були закриті, світло коли було, коли - ні, не було газу, вода - коли є, коли немає. В колонках також коли була, коли – ні. А це - не життя. Зараз там ще гірше.

Я виїхала до Запоріжжя. Спочатку мене відправили в інтернат, потім пішла до доньки - вона тут знімала житло. Там було три сім’ї, і ще я поселилася. А зараз перейшли на іншу квартиру, бо в ту повернувся господар з Польщі. Бігали по гуманітарну допомогу. Потрібно ж і виживати, і за квартиру платити. 

Два тижні назад я поїхала подивитися, що вдома робиться. А там - страшне: стеля в кухні посипалася, вікна побиті. В хаті сина мого також вікна повилітали, будинок поруч згорів. Стріляють там сильно - люди з підвалів не вилазять.

Грошей не вистачає. Живемо з донькою і двома дітьми. Донька отримує ВПО, я – мінімальну пенсію, коштів не вистачає. І на квартиру потрібно, і щось їсти. Ми всі хочемо додому. Хоч би який куток, аби тільки вдома. Не хочеться нам тут жити, і все.

На мою думку, кінця осені війна повинна скінчитися, і ми всі повернемося додому. Хоч там ні світла немає, ні газу. Не знаю, як ми там будемо жити, ну думаємо, що так і буде, а там - як бог дасть.