«Старший син обійняв маму та сказав: «Я хочу жити»

Війна – це те, що не зрозумієш, якщо не пережив. Розуміння війни в кожного своє. У когось – страх, у когось – гіркота втрати майна або гіркота втрати близьких. Тут немає якогось конкретного визначення.

Потім стало гірше. Одного разу я їхав вранці на роботу, був обстріл автостанції «Центр», по-народному «Яма». Туди прилетів снаряд і влучив в автобус. Я бачив обгорілий автобус, тіло водія за кермом. Таких моментів багато було. Коли вибухнули склади в Куйбишевському районі, усім містом вибухова хвиля пройшла. Я стояв у кабінеті біля вікна, і дерев’яне вікно аж усередину вигнулось від вибухової хвилі, а в машзалі все скло посипалося.

Потім недалеко від мого будинку пролетів снаряд, а я в цю мить їхав із роботи. Автобус зупинився на зупинці ОЦКЛ, почався обстріл – і я бачив, як це все лягало по селищу. Я розумів, що все могло прилетіти й мені в будинок. На Маріупольській розвилці – це перетин Ленінського проспекту й вулиці Кірова – саме проїжджала машина, і снаряд влучив у неї. Коли я прибіг додому, обстріл уже закінчився. Дружина, яка була в той час вдома з дітьми, розповіла, що старший обійняв її і сказав: «Мамо, я хочу жити».

У серпні я відправив сім’ю в село Осипенко під Бердянськом. Дружина там просиділа до вересня. Повернулася – і на роботу вже не вийшла, там теж якісь зміни відбулися. Але в Донецьку було небезпечно, ми намагалися виходити з дому якнайменше, у магазин і назад. Реально не хотілося потрапити під обстріл. Одного разу я сидів у дворі й почув звук «у-у-у-у». Зрозумів, що летить міна. Вона впала в районі вулиці Кірова, біля гастроному «Алма-Ати».

Зрештою, ми вирішили виїжджати. Спочатку виїхав я, знайшов тут, у Кам’янському, роботу та квартиру, а через місяць приїхав додому, забрав сім’ю, і ми виїхали вже сюди повністю. Надії, що я повернуся додому назавжди, немає. Ці конфлікти ніколи не закінчуються.