Аллу з дітьми вивозили з території бойових дій волонтери.

Я з Харківської області - Чугуївський район, село Коробочкине. Мене звати Алла, мені 42 роки. У мене троє діточок, чоловіка немає. У нашому селі були бойові дії, тому зараз ми в Полтаві.

24 лютого мені потрібно було їхати зі старшою донькою до Харкова на перекомісію: вона - інвалід дитинства, їй саме виповнилося 18 років у січні. Я прокинулася близько четвертої ранку, а о пів на п’яту молодша донька показала мені відео, яке їй скинув син подруги. У них на Салтівці вже були вибухи. Я спочатку не повірила, а потім почула вибухи вже у нас. Перший був у Чугуєві на аеродромі. Було враження, ніби він поряд. Я була в такому шоці, що просто не сприймала того, що відбувалося.

З їжею було дуже важко, бо в нас не було гуманітарної допомоги. Воду, дякувати Богу, набирали в колонці. На той час іще був газ, але ми не встигали готувати їжу між обстрілами. Зазвичай вживали страви, які можна приготувати протягом 15-20 хвилин.

Ліків зовсім не було. У магазинах спочатку можна було розраховуватися картками, а потім приймали лише готівку, але її в нас не було.

В магазині залишились тільки борошно, макарони і дуже дороге м'ясо, на яке не було грошей.

Мене лякала тиша. Коли було дуже тихо протягом одного-двох днів, я розуміла, що скоро почнеться потужний обстріл, і не могла спати взагалі. Серце завмирало, коли над нами кружляли літаки, коли проїжджали повз наш дім російські силовики.

Піти кудись на околицю села було дуже страшно. Біля краю села стоїть будинок моєї матері, і якийсь час ми там переховувались. Але цю територію теж обстрілювали, і я вирішила повернутись додому. Через три години мама теж прийшла до мене, а потім ми дізнались, що місце, де ми ховались, обстріляли.

Ми дивом пішли звідти і лишились живими.

Коли ракета прилетіла й відключилося світло, стало лячно. Я взяла дітей і побігла до бомбосховища. Коли наші хлопці зайшли в село, то почалися обстріли кожні пів години - навіть вийти не можна було. Я хвилювалася за дітей, розплакалася. Старша донька тремтіла від страху. Коли між двоповерховими будинками впав снаряд і не розірвався, я зрозуміла, що це знак, і ми вирішили виїхати з волонтерами. Виїжджали під обстрілами, але дорога була вже більш-менш тихою.

Я сподіваюся, що війна скінчиться навесні цього року. У крайньому випадку – влітку. Я мрію про перемогу. Хочу, щоб усі повернулися живими до своїх домівок, щоб наші діти не бачили цього жаху.