24 лютого я була вдома, у місті Бахмут. До останнього не могла повірити, що у центрі Європи у 21 столітті можливі такі варварські вчинки та події… Було відчуття самотності і нікчемності. Я евакуювалась з Бахмута зі своєю родиною: син з інвалідністю (аутист), мама, бабуся (92 роки) та дві собаки і кішка.

Львів зустрів не ласкаво, можна сказати образами від тих, від кого не очікуєш – дівчина-волонтер на вокзалі прямо сказала нам, що на допомогу не очікуй, сиділи б в дома зі своїми звіринцями... Тоді я думала, що краще повернутися у Бахмут і не важливо чи загинемо ми там чи ні, навіть якщо так, то не будемо заважати нікому своїм існуванням… Все ж нам вдалось добратися до прихистку для ВПО з допомогою іншого хлопця-волонтера, але "пригоди" на цьому не скінчились. Був вже вечір і пускати навіть переночувати не хотіли, бо тварини. А далі зняли житло подобово, а потім -довгостроково.

Наразі живемо у селі в Київській області. Евакуювалась з двома спортивними сумками, в них були документи та змінний одяг. Коли переїхали зі Львова в село на Київщину, 3 рази за рік отримала допомогу - 2 рази продукти і раз - ковдру з ліхтариком. Ми живемо разом - моя мама, бабуся, син та тварини.

Емоційно переживала за тварин та волонтерів у Харківському екопарку, коли директор не знав, як урятувати хижаків. Рада, що більшість тварин врятували. Це було моє найулюбленіше місце у Харкові.

До війни я не працювала, бо доглядала за дитиною з інвалідністю.

Якимось дивом вкинула у сумку з документами трохи старих фото з сімейного архіву - тепер це єдина ниточка, яка пов'язує нашу сім'ю з пращурами, з містом… Також залишився брилок в'язаний гачком, який мені подарувала мама.