Ми жили в селі Федорівці Пологівського району. Нас двоє з жінкою. Діти вже дорослі, у них свої діти. Вони окремо живуть.

З початку війни не було опалення. Продукти в нас були. Найважче було те, що не стало ліків. Не можна було вільно переміщатися по селу. Весь час потрібно було з собою паспорт носити. 

Побігав по селу в пошуках бензину: в одного п’ять літрів узяв, в іншого – три, і поїхали. Своїм ходом поїхав, старою машиною. Вона витягла нас із тієї прірви.

На блокпостах нас обшукували, все забирали. На останньому забрали навіть кетчуп. Спитали, що це таке, і я їм розповів. Мені здалося дивним, що вони не знають, що таке кетчуп. 

Коли в Запоріжжя приїхали, то тут приємно зворушило ставлення волонтерів. Вони молодці. Я не знав, куди буду їхати. Просто на нашу територію виїжджав, у Запоріжжя. Багато хто так їхав – не знаючи, куди. Волонтери сказали, що можуть влаштувати в хостели на пару тижнів, а далі треба шукати житло. У знайомих три-чотири дні прожили, поки знайшли помешкання. Досі там живемо. 

У нас усе вигребли орки. Двері розбили. Тепер порожні хати стоять. Матеріально і морально ми не можемо з жінкою оговтатися. Психологічно важко те, що від дому відірваний, переживаєш, що там. Ми посадили трошки картоплі. А як її прибирати?

Хочеться вірити в краще. До Нового року, можливо, війна закінчиться, і нас звільнять. Сподіваюся до зимових свят повернутися додому. Нам фінансово дуже важко, тому що за квартиру треба заплатити, і комуналка дорога. Ми з жінкою тут живемо, поки гроші не закінчаться, а потім – що буде, те й буде. Дочка допомагає, але в неї двоє дітей, і я не можу їй сідати на шию. Будемо триматися до останнього. Економимо. Дякую, що гуманітарку дають. 

Я тільки в Україні бачу своє майбутнє. Росії я не хочу.