Ми мешкали у Маріуполі у Кальміуському районі. Коли розпочалася війна 24 лютого, ми були вдома. Залишалися ми вдома до 9 березня. О 12:30 9 березня було пряме влучання у наш будинок, де перебували я, мій чоловік і наша доросла донька. Будинок розтрощило повністю. Ми залишилися під руїнами будинку: були контужені, травмовані. Нам допомогли сусіди. Наступного дня ми намагалися виїхати з Маріуполя. Нам обіцяли, що буде зелений коридор, але пролетів російський літак, скинув бомбу біля драмтеатру, і сказали, що коридору не буде. 

Більше місяця ми з родиною ховалися у бомбосховищі у Приморському районі. Там пережили весь цей жах. Потім місто було повністю захоплене військовими рф. Наша автівка вціліла і нам дозволили виїхати на фільтрацію у селище Нікольське. Там ми жили більше місяця у знайомих, чекали на фільтраційні процедури. Тільки наприкінці травня ми змогли виїхати до Запоріжжя через Василівку. І так ми виїхали на територію України. Зараз ми в Івано-Франківську. 

Все шокувало, що відбувалося у Маріуполі. Ми не очікували такої війни, такого страхіття. Як місто зруйнували повністю. Важко про це говорити. 

Були гарні враження, коли чужі люди нам допомагали. А бувало навпаки - коли сусіди і знайомі вражали в негативному сенсі. Ми були приємно здивовані, коли приїхали у Запоріжжя, як нас зустріли, надали допомогу, розмістили. І зараз приємно, що надають допомогу хаб ЯМаріуполь і Фонд Ріната Ахметова. Це приємно і важливо. Тому що ми у чому стояли, у тому й залишилися. 

Отримана контузія далася взнаки - погіршилось здоров'я. Важко. Ми звернулись з відповідними заявами і до правоохоронних органів і щодо того, що ми отримали тілесні ушкодження. Я готова свідчити в суді, щоб тільки нелюдів-росіян притягли до відповідальності. 

Я дуже сподіваюсь і вірю в те, що буде Перемога України, що будуть деокуповані всі міста, а ми повернемося до рідного міста і будемо його відбудовувати.