Мені 49 років. У мене четверо діток.  Ми в Степногірську жили, там же війну зустріли. Я діток вивезла до старшої доньки в Запоріжжя. Там теж почали бомбити – ми поїхали додому. А потім стало і у нас дуже прилітати, тому ми виїхали знову в Запоріжжя. Зараз живемо в модульному містечку на Пісках, квартиру найняти не можемо, тому що я працюю одна. 

Важко, звісно: ціни підіймаються, додому повернутися не можемо, тому що там обстріли дуже великі. Чоловік туди їздить і каже, що дуже стріляють.

Ми до останнього не вірили, що таке буде, і це – найгірше. Нам і казали підготуватися, але ми не готові були, тому що не вірилося, що таке може бути. Найбільше шокує, як діти гинуть, - це найгірше. Та й за наших хлопців переживаю за всіх. 

Знову зранку сьогодні чули вибухи в Запоріжжі. Але живемо, навчаємося, працюємо. Життя продовжується. Живемо, як можемо. Всім хочеться додому, та нічого не зробиш. Будемо вірити, що буде перемога наша. Чекаємо на перемогу.