Соловій Ярослава, учителька української мови та літератури наукового ліцею комунального закладу вищої освіти «Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія»

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Скарб

Її батько родом з невеликого села Івано-Франківської області, а мама – із Запорізької. Як вони знайшли одне одного, один Бог знає.

Вона ж народилась у краї, де завжди лунала прекрасна симфонія вільного степу, що живе своїм багатовіковим життям. Улітку гаряче повітря було насичене нотами полину: пахло пряно і гіркувато. Ще й досі її родинні світлини мають запах сухого різнотрав’я: полину, чебрецю, м’яти та ковили. Її дитяче щастя мало смак черешень, кавунів, вишень і малини – барвистий світ насолоди, простий і яскравий, як літній сонячний день. Зима, хоч і така тривала, їй згадується менше, ніж радість літа та щедрість осені. 

Можливо, саме в цій контрастності люди знаходять цінність моментів – у короткочасному теплі літа ховається справжня суть щастя, що залишається спогадами на все життя.

Малою, начитавшись легенд про скіфські скарби свого краю, вона мріяла знайти справжній клад. Батьки відмахувалися від неї й натякали, щоб вона зайнялась чимось корисним. Тоді їй навіть на думку не спадало, що є справжнім скарбом…

Дівчинка любила життя, а життя любило її. Закінчивши філологічний факультет Запорізького університету почала працювати вчителькою. Доля подарувала можливість працювати в найкращій школі, що розташувалася на острові Хортиця. Цей острів, загорнувшись в обійми могутнього Дніпра, завжди був особливим місцем – перлиною природи, історії та культури України. Це було своєрідне місце сили: тут панував дух творчості, дослідження та відкриття...

Ось вона вже стоїть перед класом, дитячі погляди спрямовані на неї. Вона навчає учнів «читати між рядків», помічати приховані деталі та розуміти алюзії. Розкриває глибші сенси, які ховаються за словами, показує як маленька деталь може підсилювати настрій твору, розкрити характер й збагатити сприйняття. Її уроки допомагали учням побачити українську літературу як багатовікове полотно, де кожна фраза несе власний сенс і неповторне значення. У тканину текстів вплетені історія народу, його менталітет, досвід поколінь, глибокі емоції та справжні почуття. 

Кожен твір, рядок і образ відкривають новий вимір роздумів, розкриваючи пережите українцями, їхні радості й трагедії, боротьбу за свободу та прагнення зберегти свою душу.

Вона вчила їх жити й мріяти, надихала бачити більше, ніж дозволяють буденні очі. І саме тоді, коли здавалося, що все складалося чудово, коли мрії набирали яскравих обрисів, а майбутнє нарешті виглядало ясним і теплим, прийшла війна...

Захлинувшись у чорних хвилях інтернет-новин і страху, її учні перетворилися на наляканих, спустошених дітей, яким життя раптом показало інший вимір буття. Її світлий клас тепер став місцем, де розпач переплітався з тривогою. Як пояснити їм усім, навіщо продовжувати вірити у добро, коли навколо лунають сирени? Як знову навчити відчувати глибину, коли їхні серця стиснені страхом?

Проте вона знала: саме зараз, більше, ніж будь-коли, вона потрібна учням. Тепер її уроки стали пошуком маленьких променів надії, порятунком через історії людей, які теж боролися і перемагали.

У жовтні 2022 року її навчальному закладу, що розмістився на острові Хортиця, виповнилося 61 рік – вік, сповнений досягнень і славних традицій. Зазвичай у цей день педагоги проводили урочисті заходи міжнародного та всеукраїнського рівнів, запрошуючи видатних науковців – друзів і партнерів, щоб відзначити цей важливий ювілей разом. Але того страшного року все змінилося. Колектив змушений був займатися зовсім не притаманними для науковців і педагогів справами: прибирати територію закладу, зранену двома ворожими ракетами... Вирвані з корінням дерева, потрощені стіни, уламки вікон і даху…

Її давно вже не хвилювало, як знайти скіфське золото.

Всі скарби світу вона віддала б за те, щоб люди не гинули, щоб не руйнувалось те, що створювалось століттями. Адже справжній скарб – це наші люди.

З такими людьми ми здолаємо все, обов’язково переможемо. І наші поля будуть не мінними, а золотими від стиглої пшениці.