Історії, які ви нам довірили
«Справжні монстри не ховаються в ковдрах чи іграшках, вони живі, посеред нас»
Павліченко Сніжана, 15 років,
КЗ Мангушський ОЗЗСО I –III ст., смт Мангуш
Есе «День, коли почалась війна»
Я народилась і живу на сході України. Мою рідну Донеччину, яка завжди славилась своєю промисловістю, врожаями та «залізними трудівниками» – сталеварами і шахтарями, вже сім років опалює полум’я невщухаючих бойових дій. Я не одразу усвідомила, що в кожну з наших домівок одного разу потайки пробралась війна.
Що ми чули про війну і чи знали її наслідки? Яке вона має обличчя? В книжках та фільмах описується прозаїчна сюжетна лінія, де є місце подвигу, дружбі та коханню. Насправді ж війна – це страх людей, ненависть один до одного, втрата власного житла, звичного життя, руйнація та смерть.
День, коли наша родина зрозуміла, що війна розпочалася у нас, на Донбасі, я не забуду ніколи. Перше, що ми побачили, – колона машин. Це було влітку 2014 року на узбережжі Азовської Ялти, коли ми з батьками поїхали відпочивати на море.
Люди стрімголов їхали з баулами в автівках, на кожній машині був напис «Діти». Це тепер ми називаємо їх вимушено переміщеними особами, а тоді татко сказав: «Перші біженці поїхали. Люди шукатимуть притулок в наших краях. Тут тихо. Тут їхній прихисток».
«Біженці» з Краматорська і Слов’янська караваном, немов шовковим шляхом, прямували до пансіонатів на узбережжя Азовського моря. Тоді я зрозуміла, що війна – це жах, який охоплює людину, це втрати і страждання.
Того літа по телебаченню, в газетах та інтернеті почали віщати про воєнні дії, захоплення міст та селищ, людські втрати… Я – маленька дівчинка, чий внутрішній світ був наповнений казками братів Грім, піснями гурту «Океан Ельзи» та думками про черговий день в школі, не одразу зрозуміла, що таке «тривожна валіза», «бомбосховище» або таткова фраза: «Нам потрібен генератор на випадок, якщо не буде світла».
Весь Мангушський район об’єднався тоді, щоб допомогти переселенцям, яких ставало все більше. Ми везли до пансіонатів речі, харчові набори, дітям – іграшки та книжки. Це час, коли ми всі подорослішали, бо в серці кожного точився біль та співчуття.
Та що таке страх насправді, я пізнала тільки тоді, коли ми почули про обстріл Східного району Маріуполя. У кожного з нас є різні страхи: ми боїмося втрачати друзів, нас вводить у ступор стоматолог, коли лячно вийти ввечері на двір чи заглянути під ліжко вночі, чи немає там раптом монстрів.
Та справжні монстри не ховаються в ковдрах чи іграшках, вони живі, посеред нас і запускають механізм воєнних дій, який так чи інакше веде до смерті. Так було в Маріуполі. Я не знала, скільки людей загинуло, проте дізналась, що таке страх за своє життя та життя моїх рідних. З того часу пройшло шість років.
У Маріуполі з’явився мурал, на якому намальована дівчинка Мілана зі Східного; її мама загинула, прикривши дитину своїм тілом. Мілана – символ життя, яке перемагає у битві зі смертю, це згадка про те, чого були варті постріли для тих, кого напряму зачепила війна.
Для когось в нашій країні війна – це історія, яка вливається в їхні душі через воєнні пісні, нові фільми та мистецький арсенал телепередач та фотовиставок. Але для тих, хто сумує за українським Донецьком, це шрам на все життя.
Я пам’ятаю фразу: «Сонце України встає на Донбасі». Я вірю, що сонце осяє всі міста нашої Донеччини та Луганщини, український прапор замайорить над кожним населеним пунктом. Війна – це металевий дощ, який рясно вкриває землю, але будь-який дощ рано чи пізно закінчується. Це дає надію, що все буде добре. У кожного з нас…
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
