Історії які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}

Історії які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Сніжана Павліченко

«Справжні монстри не ховаються в ковдрах чи іграшках, вони живі, посеред нас»

переглядів: 193

Павліченко Сніжана, 15 років,

КЗ Мангушський ОЗЗСО I –III ст., смт Мангуш

Есе «День, коли почалась війна»

Я народилась і живу на сході України. Мою рідну Донеччину, яка завжди славилась своєю промисловістю, врожаями та «залізними трудівниками» – сталеварами і шахтарями, вже сім років опалює полум’я невщухаючих бойових дій. Я не одразу усвідомила, що в кожну з наших домівок одного разу потайки пробралась війна.

Що ми чули про війну і чи знали її наслідки? Яке вона має обличчя? В книжках та фільмах описується прозаїчна сюжетна лінія, де є місце подвигу, дружбі та коханню. Насправді ж війна – це страх людей, ненависть один до одного, втрата власного житла, звичного життя, руйнація та смерть.

День, коли наша родина зрозуміла, що війна розпочалася у нас, на Донбасі, я не забуду ніколи. Перше, що ми побачили, – колона машин. Це було влітку 2014 року на узбережжі Азовської Ялти, коли ми з батьками поїхали відпочивати на море.
Люди стрімголов їхали з баулами в автівках, на кожній машині був напис «Діти». Це тепер ми називаємо їх вимушено переміщеними особами, а тоді татко сказав: «Перші біженці поїхали. Люди шукатимуть притулок в наших краях. Тут тихо. Тут їхній прихисток».

«Біженці» з Краматорська і Слов’янська караваном, немов шовковим шляхом, прямували до пансіонатів на узбережжя Азовського моря. Тоді я зрозуміла, що війна – це жах, який охоплює людину, це втрати і страждання.

Того літа по телебаченню, в газетах та інтернеті почали віщати про воєнні дії, захоплення міст та селищ, людські втрати… Я – маленька дівчинка, чий внутрішній світ був наповнений казками братів Грім, піснями гурту «Океан Ельзи» та думками про черговий день в школі, не одразу зрозуміла, що таке «тривожна валіза», «бомбосховище» або таткова фраза: «Нам потрібен генератор на випадок, якщо не буде світла».

Весь Мангушський район об’єднався тоді, щоб допомогти переселенцям, яких ставало все більше. Ми везли до пансіонатів речі, харчові набори, дітям – іграшки та книжки. Це час, коли ми всі подорослішали, бо в серці кожного точився біль та співчуття.

Та що таке страх насправді, я пізнала тільки тоді, коли ми почули про обстріл Східного району Маріуполя. У кожного з нас є різні страхи: ми боїмося втрачати друзів, нас вводить у ступор стоматолог, коли лячно вийти ввечері на двір чи заглянути під ліжко вночі, чи немає там раптом монстрів.

Та справжні монстри не ховаються в ковдрах чи іграшках, вони живі, посеред нас і запускають механізм воєнних дій, який так чи інакше веде до смерті. Так було в Маріуполі. Я не знала, скільки людей загинуло, проте дізналась, що таке страх за своє життя та життя моїх рідних. З того часу пройшло шість років.

У Маріуполі з’явився мурал, на якому намальована дівчинка Мілана зі Східного; її мама загинула, прикривши дитину своїм тілом. Мілана – символ життя, яке перемагає у битві зі смертю, це згадка про те, чого були варті постріли для тих, кого напряму зачепила війна.

Для когось в нашій країні війна – це історія, яка вливається в їхні душі через воєнні пісні, нові фільми та мистецький арсенал телепередач та фотовиставок. Але для тих, хто сумує за українським Донецьком, це шрам на все життя.

Я пам’ятаю фразу: «Сонце України встає на Донбасі». Я вірю, що сонце осяє всі міста нашої Донеччини та Луганщини, український прапор замайорить над кожним населеним пунктом. Війна – це металевий дощ, який рясно вкриває землю, але будь-який дощ рано чи пізно закінчується. Це дає надію, що все буде добре. У кожного з нас…

Мангуш 2014 Текст Історії мирних діти безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій