Вікторія Миколаївна виїхала з двома дітьми з Оріхова у Львівську область до родичів колишнього чоловіка. Деякий час все було добре, а згодом вона відчула себе зайвою в їхньому домі. Після цього вони з донькою й сином поїхали в Кривий Ріг, проте й там їм не вдалося влаштуватися

Мені 45 років. До початку війни я мешкала в місті Оріхові разом із двома дітьми. Сину нещодавно виповнилося чотирнадцять років, а доньці – дев’ятнадцять. 

З 26 лютого в Оріхові не було світла, води й опалення. Підвозили технічну воду. Ми пили її й готували на ній, бо не залишалося іншого вибору. Щоб набрати води, потрібно було вистояти величезну чергу. Тому ми використовували її раціонально. Купалися в тазку: спочатку – донька, потім у тій самій воді – син, останньою – я. Після цього заливали її в бачок унітаза. 

Я дізналася, що мої знайомі з Оріхівської громади і з Василівки не могли виїхати, бо потрапили в окупацію. Потім ширилися чутки про Маріуполь. Після цього я стала хвилюватися за дітей і зрозуміла, що потрібно виїжджати. 

Дев’ятого березня ми виїхали на евакуаційному автобусі в Запоріжжя. Звідти – на поїзді до Львівської області. Там живуть дуже далекі родичі мого колишнього чоловіка. Вони прийняли нас. Спочатку дуже добре до нас ставилися, а потім я відчула якесь напруження. Зрозуміла, що потрібно шукати окреме житло й роботу, щоб оплачувати його. За освітою я економіст. Маю відповідний досвід роботи. Проте єдине, що мені запропонували в Центрі зайнятості – це роботу в теплицях. 

Я погодилася, але згодом з’ясувалося, що працівникам теплиць вже понад пів року затримують зарплату. Мене це не влаштовувало, бо я потребувала грошей на оренду житла.

Потім подружка з Кривого Рогу запропонувала нам двокімнатну квартиру свого знайомого, який виїхав з міста. Звісно, ми погодилися й приїхали в Кривий Ріг. Через три-чотири дні подруга зателефонувала й сказала, що знайомий насварив її через те, що вона пустила нас у його квартиру. Ми мали з’їхати до дев’ятої ранку. Повернутися в Оріхів не було змоги, бо російська армія безперервно його обстрілює. 

Донька навчалася в Запоріжжі й мала кімнату в гуртожитку. Там було два ліжка й один стіл – затісно для нас трьох, але іншого вибору не залишалося. Ми прожили в цій кімнатці три місяці, а потім я знайшла квартиру й роботу. Дуже мрію про повернення додому.