Ми в Херсонській області проживали. Страшно було в перший день війни. Я почала панікувати, а потім бомбити почали і снаряди летіли. Дякувати, що солдати тут були і допомогли нам врятуватись. 

Автобус прийшов волонтерський і привезли нас в народний будинок у Кривбасі, а потім по містам розподілили. Ми знаходимось тут і чекаємо дня, щоб повернутись додому. Там зараз все розкурочено: ні вікон, ні дверей. Не можу представити, з чого починати, а там все розбите, і мені вже 85 років. 

Тут, де ми знаходимось, нас годують. Вдома потрібно було чергу зайняти, коли привозили хліб. Ми бігали ні світ ні зоря, щоб зайняти чергу, щоб вистояти. Спочатку по одній буханці давали, а пізніше - по дві буханки в руки. 

В мене у дворі снаряд розірвався і мене контузило. Дякувати, що солдати в дворі були - відкачали. Потім в погріб спустили. Снаряди, як свистіли, так і свистять. Ніхто не знає, коли наше місто звільнять. 

Тут, в Херсонській області, ми всі знаходимось: мешканці Добропілля, Берислава. Сюди звозили біженців, а потім розподіляли по школам, а тепер починається навчальний рік, і потрібно зі школи розподіляти нас. 

Нас тут так прекрасно прийняли, годують, під наглядом ми тут. Персонал гарний, міряють тиск нам, морально підтримують і турбуються про нас. 

Ми чекаємо, виглядаємо перемогу. Вранці кажемо: «Дякую, що сонечко зійшло, і ми разом із сонечком зійшли». Сподіваємось на краще.