Російські війська в перший день широкомасштабного вторгнення оточили Мелітополь. В окупації найстрашнішим був інформаційний голод і ті репресії, яким рашисти піддавали справжніх українців

Я з міста Мелітополь, мені 26 років. Пам’ятаю вибух десь о пів на п’яту ранку Мабуть, то крилаті ракети прилетіли на наш військовий аеродром. І потім уже з новин дізналися, що почалася війна. Ми залишалися в Мелітополі до 28 червня 2022 року. 

Був певний період, коли аптеки не працювали, а коли почали розпродавати залишки медикаментів, були величезні черги, люди з усього міста стояли. Наприклад, я був п’ятсот перший. Щоб купити бабусі кардіомагніл, мені потрібно було стояти в черзі три дні. З харчами більш-менш не було проблем. З грошима були проблеми. Тоді ми припинили працювати, і потрібно було якось залишки накопичень розтягувати. 

Спочатку нам казали, що виїжджати не можна, бо розстріляють і в полі викинуть навіть з автівкою - краще знаходитися вдома. Мелітополь оточили, війська російські були уже 24-го увечері на в’їзді до міста. 

Могли вбити десь по дорозі. Потім були новини про величезні черги у Василівці. Там то були ці зелені коридори, то їх не було, і люди були під обстрілами. 

Коли ми виїжджали, нам якось дуже пощастило, що ми приїхали у Василівку десь о дев’ятій ранку, а десь о восьмій вечора уже виїхали в Камянське, де наш перший український блокпост. Нам дійсно пощастило, бо я знаю тих, хто виїжджав пізніше, то вже вони чотири доби там ночували. Зараз ми знаходимося у Запоріжжі.

Шокували репресії проукраїнських людей – тих, хто не був налаштований на цей «руський мір», на від’єднання від України, на оці референдуми - на ось це все. Тобто, переслідували людей, які прагнули жити в унітарній державі Україні. Активістів росіяни забирали на підвал і жорстоко били. Відпускали лише коли жертви називали двох-трьох знайомих, які теж проукраїнської позиції. Це ж справжні репресії. 

Перші десять діб росіяни казали, що вони ненадовго, що скоро все припиниться і вони поїдуть додому. Це їх слова були. Але це була брехня, як виявилося. Вони пішли розвішувати російські прапори по всьому місту, борди пропагандиські. Потім вони відміняли гривню, запускали рублі. Відрізали інтернет, потім підключили російський. Запустили російське телебачення. Хто мав супутникове ТВ, той мав ще якийсь доступ до української інформації. Хто мав якісь там радіоприймачі, на середніх частотах щось намагався почути. 

Це так страшно – розуміти, що без твого бажання тобі нав’язують інше життя. Оце змусило нас виїхати і покинути рідну домівку. 

Війна багато на що нам відкрила очі. Вона вимусила нас переналаштовуватися, ставати більш гнучкими. Пристосовуватися до нового місця, до нової роботи. Воно якось так закаляє. Але дуже сильно психологічно підривають обстріли, ці вбивства. Кошмари сняться. 

Мені здається, війна все ж таки не скоро закінчиться. Бажаю, щоб ми всі, українці, подорослішали, зробили певні висновки, куди далі рухатися, щоб у майбутньому не повторювати ці помилки. Яку політику проводити, щоб у майбутньому жодна держава не напала і не окупувала нас. Щоб ми були в безпековій ситуації, щоб наші діти і онуки ніколи не дізналися, що таке війна.