Канж Артем, 8 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №9 Харківської міської ради"
Вчитель, що надихнув на написання есе - Мельник Ольга Юріївна
«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»
У середу ввечері мама зайшла до кімнати: - "Досить гратися, віддавай телефон, пора спати - завтра в школу." Вона поцілувала мене, вимкнула світло й вийшла. Так завершився останній день мирного життя. Уранці мене розбудили повідомлення на телефоні. Однокласники писали вчительці, питаючи, чи йти до школи, бо чули вибухи; казали, почалась війна. Ми нічого ще не бачили й не чули, тож були здивовані. Мама зателефонувала директору, щоб спитати, чи йти на роботу. Він ще спав і не повірив, але за пів години перетелефонував і сказав нікуди не виходити.
Згодом ми й самі почули вибухи, але вони були далеко. Мама і бабуся весь день слідкували за новинами, дзвонили родичам, а я грав у телефоні, ніхто мене не турбував, навіть уроки не вимагали робити. Мені це подобалося, але тоді я ще нічого не розумів.
Наступного дня мама захворіла: піднялась температура, а ліків майже не було. Аптеки або не працювали, або були далеко з довжелезними чергами. Бабуся не витримала б, а мене не пускали - ще малий. Вибухи ставали все ближчими. Я бачив, як у нашому домі відкрили бомбосховище - люди метушились, носили речі, займали місця. Ми туди не спускались: мамі було надто зле. Бабуся поставила стільці в коридорі й сказала бігти туди, якщо стане гучно. Так минуло ще кілька днів.
Першого березня я почув страшний звук, який став для мене лихим вісником смерті. Це був звук літака, який летів дуже низько і швидко.
Увечері прилетіли два літаки і почали бомбити танкове училище. Ми з мамою і бабусею сховались у коридорі, мама тримала на руках нашу собачку Бусю. Літаки пролітали та випускали ракети. Спочатку нам вибило вікна, потім двері, посуд розбився і навіть фортепіано зсунулося з місця. Літаки продовжували скидати ракети, а я просто чекав, коли це скінчиться. Нарешті настала тиша, ми залишались нерухомими. Я дуже втомився та заснув прямо в коридорі. Мама загорнула мене у свою шубу, я зігрівся і більше нічого не чув.
Уранці я не впізнав квартиру: усе було зруйноване, скрізь хрустіло скло. Мама й бабуся не плакали, і я боявся, щоб не заплакали.
Мама сказала, що зник наш кіт Семен. Ми більше не дивились на безлад - пішли шукати його. Люди на вулиці кричали й плакали, а ми кликали: «Семен!» Дехто думав, що ми шукаємо людину. Ми обійшли підвали й вулиці, але без результату. Мама розплакалась - боялась, що він змерзне. Та сусідка порадила пошукати вдома. І справді, Семен ховався за плитою, переляканий вибухами. Я ледве дістав його звідти.
Потім знову прилетів літак, і нам довелося йти в бомбосховище, яке нагадувало Ноїв ковчег, що повнився людьми і тваринами. Було тісно, запорошено, брудно, бракувало місць.
З нами зв’язався дідусь, сказав, що у нього тихо, й квартира ціла. Ми зібрали речі, трохи їжі й поїхали до нього. Коли під’їжджали в П’ятихатки, вибухи були ще гучніші, ніж на Холодній Горі. Нас зупинили військові, здивувались, що ми туди їдемо, і попросили перечекати обстріл. Біля під’їзду, поки ми діставали речі, над нами пролетіла міна. Мама наказала мені сховатись і сказала, що дідусь, мабуть, помилився щодо "тихого району". Але старенький дуже зрадів нашому приїзду. Мама мала рацію: в П’ятихатках було ще гірше, а дідусь просто погано чує. Він дуже спокійний, бо займається йогою, і всіх заспокоює. Добре, що ми привезли йому продукти - у нього майже нічого не залишилось.
Мама витримала там лише одну ніч: я спав міцно, а вона - ні, бо всю ніч поряд стріляли з «градів». Залишатись було дуже небезпечно.
Вирішили їхати до заміського будинку в Пісочин. Узимку він стояв без опалення, тому довелося добряче потрудитися, щоб зробити його затишним. Там ми залишались до кінця весни й літа. У червні ми з мамою пішли до магазину. Стояла африканська спека, що подарувала нам безпритульне цуценя, яке жалібно плакало в траві. Нам стало його шкода, забрали додому і назвали Яковом. Батько сильно нас сварив, але потім змирився, хоча ім’я пса йому досі не подобається.
Харків продовжував страждати від війни, і мама вирішила вивезти мене з України назавжди.
Наприкінці вересня двадцять другого року о п’ятій ранку я попрощався з бабусею, дідусем і домом у Пісочині. Мама пристебнула мене на задньому сидінні, поставила кошик з Семеном, на руки посадила Бусю, а Яша сів поруч. Так ми залишили Харків і вирушили через всю Україну до Стамбула, де служив тато. Чим далі ми їхали від Харкова, тим ставало світліше і спокійніше. Все рідше зустрічалися військові машини. Я побачив, що в країні вирує життя: люди працюють у кафе, магазинах, на заправках. Особливо мене вразили комбайнери на полях - це дало надію, що все продовжується. Осінь пройде, а весна принесе нове життя та врожай. Я дивився у вікно, і мене вражала така ваблива осіння краса та доброзичливі українські люди – наші люди.
Приїхавши до пропускного пункту «Паланка», ми перетнули невелику ділянку Молдови, щоб потрапити в Бессарабію. Через п’ятнадцять хвилин я зрозумів, що опинився в іншому світі.
Тут було літо: по-літньому зелені дерева, свіжа трава, різнобарвні квіти, соковиті фрукти на базарі. У повітрі витав запах смаженого м’яса, а кремезний смаглявий чоловік подав мені шашлик, запашний лаваш та виноградний сік. Тарілки були сині, як море, з візерунком, немов з підручника історії. Тут, на міському базарчику, я відчув справжній смак життя Бессарабії.
Також тоді я зрозумів, що моє життя змінилося, і вже ніколи не буде, як раніше.
Я побачив, як люди допомагали одне одному, коли траплялися нещастя, як ділилися їжею та ліками, як відновлювали житло та допомагали з евакуацією. Під час війни особливо розумієш: сам не виживеш. У тому і є сила людської допомоги, щоб добрі справи йшли беззупинно, одна за одною, як перлини в намисті.