Олійник Софія, учениця 11 класу Плужненського ліцею ім.Бортника Р.Й. Плужненської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Близнюк Наталія Миколаївна

Війна. Моя історія

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через це.                                        

Ліна Костенко                                   

24 лютого 2022 року… Цей день я не забуду ніколи. Із уст схвильованої мами я почула страшне: «Почалася війна». До цього часу про війну знала тільки із книг та кінофільмів. Усвідомлювала: сталося щось страшне, яке асоціюється зі смертю, горем, стражданням…

Цей день зламав життя, докорінно змінив долі мільйонів людей. Трансформувалося і моє мислення, ставлення до багатьох речей, погляд на життя, цінності та пріоритети. Я стала більш дорослою і зрозуміла: це війна за територіальну цілісність та незалежність нашої неньки України, за відстоювання прав на свободу, мову.

Життя із сиренами, вибухи, жертви серед військових та цивільного населення… Війна тягне за собою шлейфом низку жахливих подій, змінюючи все довкола, сіє горе і втрати. Частіше ми стали чути слова «живий коридор». Раніше я не змогла б пояснити їх значення. Зараз зрозуміла суть: так зустрічають тих, хто повертається до рідної землі на вічний спочинок «на щиті», віддавши найдорожче – життя.

А таких на Плужненщину повернулось чимало – патріотів рідної землі, захисників, яким жити і радіти, виховувати дітей… Але рашисти забрали у них це право – право на життя. У німій скорботі схиляємо голови перед подвигом новітніх Героїв.

Війна не тільки руйнує, але й веде до згуртування народу, об’єднує людей на шляху до нового життя, загострює біль, додає сил, вселяє віру у неминучу перемогу над ворогом. На мою думку, наблизити її може кожен, аби було бажання.

Не залишилась осторонь і моя сім'я у справі допомоги воїнам. Мама із початком війни стала займатися волонтерством. Спочатку купували все за свої кошти, а пізніше, коли були налагоджені зв’язки, допомагати стали масштабніше.

Я активно допомагала їй пакувати посилки та відправляти для воїнів 47, 110, 59, 60, 1 … бригад. Надсилали все: і солодощі, і в’язали шкарпетки, сушили фрукти, готували тушонки. А для того, щоб зігріти серця наших воїнів, було залучено учнів різних навчальних закладів для плетіння патріотичних браслетів та виготовлення оберегів, написання листів.

Бачили б ви, з якою щирістю і вдячністю учні молодших класів вкладали у свої листівочки солодощі із побажаннями швидкого повернення воїнів живими додому із перемогою. Я з однокласниками у вільний час плела сітки для воїнів на фронт. Працювали всі завзято, як бджілки, бо знали: можливо, вона врятує чиєсь життя.

Часто доводилося мені бути свідком зустрічей мами і воїнів. Скільки теплоти було в їхніх очах, коли вони дякували за допомогу. А зворушливі телефонні дзвінки, коли чуєш про те, що потрібна допомога. Розповіді про побратимів, які залишились без кінцівок, про тих, кого не можна забрати із поля бою, - страшні, моторошні. Не можна дібрати слова, щоб заспокоїти змучене болем серце, душу, яка ятрить і розривається.

І тоді довгі безсонні ночі мами і думки щодо того, де взяти кошти, щоб купити необхідне, до кого телефонувати. Хіба ж можна відмовити? І тоді на допомогу приходять небайдужі люди, які матеріально, психологічно хочуть підтримати тих, хто 24 /7 береже нас, захищає від московського Каїна.

Війна також показала справжніх друзів. Відбулося багато доленосних знайомств. Недаремно кажуть: «Друг пізнається в біді». І це дійсно так. Ми почали плідно співпрацювати із американською діаспорою українців м.Клівленд, волонтерською групою «Врятуй Україну», церквою Покрови Пресвятої Богородиці, волонтерами із Франції.

Особливо мені запам’яталося знайомство з англійцем Joe Willkins, незвичайною людиною. Він активно почав допомагати та підтримувати наших воїнів. Мовний бар'єр не став йому на заваді. Ніщо не зупинило його. Я вважаю Джоела гідним прикладом для наслідування кожному українцю.

Будь-яка війна закінчується, але ніколи і ніхто не поверне тих, хто віддав своє життя за родину, Батьківщину, за нас з вами. Потрібно всім усвідомити: війна- це зло, яке можна знищити тоді, коли люди навчаться чути один одного, поважати цінності, бути толерантними, пробачати. Адже покликання людини – творити добро, бути сіячем любові, а не розбрату.

Ми – діти війни, у нас украдено щасливе дитинство, але ми повинні пережити це все, бути мужніми і завжди пам’ятати про тих, хто боровся за нас і вмирав, виборюючи нам право на життя без війни у вільній, демократичній державі.

І наше майбутнє, доля нашої України залежить від нас і тільки від нас, від нашого усвідомлення, що лише ми є творцями свого щасливого життя на славній землі Українській. Хай настане мир у моїй Україні і в усьому світі! Бо ми цього варті!