Про початок повномасштабної війни я дізналася не одразу. Новини майже не дивлюся. Зранку збиралася на роботу, дитину — до школи. Вийшла на вулицю і здивувалася, що людей мало. На маршрутці швидко доїхала, хоча зазвичай у ній буває тісно. 

Вночі було гучно, але я не надала цьому значення. Живу біля річки, тому подумала, що це пароплав, літак або потяг неподалік. 

А вже потім зрозуміла, що почалася війна.

Згодом мені довелося виїхати з дитиною. Батьки залишилися. У нас було дуже гучно, Миколаїв сильно страждав від обстрілів. Виїжджати морально було важко, бо я розуміла, що батьки залишаються там. Ми жили в постійному стресі. І зараз цей стан не минає. Спочатку були вибухи, а вже потім лунала тривога. Тепер - так само.

Війна принесла багато тривоги й невизначеності. 

Неподалік від нас був приліт, повипадало скло, пошкодило дах. Добре, що всі живі. 

Важко через навчання онлайн: дітям і вчителям непросто. Майбутнє поки що незрозуміле, але ми тримаємося.

Коли я виїжджала за кордон, мене вразила підтримка місцевих людей. У перші дні вони допомагали, підказували, підтримували. Ми виїхали самостійно, без волонтерів. Навіть на роботу підвозили безкоштовно. Була й підтримка від українців, які згуртовувалися і допомагали одне одному.

Я мрію, щоб у наших дітей було таке майбутнє, яке вони самі для себе оберуть. Щоб держава була незалежною. У мене брат служить, і зараз майже в кожній родині є військові. Багато втрат, багато болю. Хочеться вірити, що перемога настане, і життя стане кращим.