Історії, які ви нам довірили
Через війну Ольга Логвінова втратила чоловіка, залишила будинок у Донецьку й сімейні реліквії. Залишала місто, що воює, на останньому поїзді. Наступного дня вокзал припинив працювати, здається, назавжди.
Наразі війна для мене – це абсолютно нове життя, не завжди щасливе, на жаль, але це якийсь новий етап у моєму житті.
Першою миттю, коли я відчула внутрішню тривогу, був листопад 2013 року. У новинах показували, що в Києві почалися заворушення на Майдані Незалежності. Я в сфері послуг працюю з 2008 року, і ми не могли зв’язатися з нашими постачальниками в Києві, у яких були офіси на Майдані. Вони говорили: ми не працюємо, в нас небезпечно, ми поки не відвантажуємо ніякі замовлення, нічого не можемо відправити до Донецька. У мене якась внутрішня тривога була, але потім це пройшло. Вірніше, мить паузи виникла.
День війни конкретно – 26 травня 2014 року, коли я їхала до свого стоматолога в районі залізничного вокзалу. Почалися авіаудари, був захоплений аеропорт. Коли я їхала на прийом до лікаря, нас відпустили раніше з роботи, тому що були повідомлення про те, що ведуться воєнні дії. Дітей теж у цей день відпустили зі школи раніше. Мені потрібна була екстрена допомога, і я не могла перенести візит до лікаря. Чітко пам’ятаю, що ми, пасажири, дуже боялися.
Я залишила місто в останній день роботи залізничного вокзалу – 28 чи 29 липня. Нас пускали кілька разів у цокольне приміщення через ризик прильотів снарядів. Відправлення поїзда затримували, по-моєму, на годину сорок через постійні евакуації, про які повідомляли по радіо. У серпні я поїхала додому за речами, і коли їхала на автобусі, теж були обстріли. Ми зі страхом сіли в маршрутку, поїхали, потім вона зупинилася, і нас попросили спуститися в траншеї.
Коли я із сусідами прощалася та відносила їм продукти з морозильної камери, то говорила, що через місяць приїду. Сусідка запитала: «Ти віриш, що справді повернешся?» Вона мала рацію: я так і не повернулася.
Коли я їхала в останній день на роботу, то в маршрутці побачила поруч із собою сидячого автоматника. Я зрозуміла, що це не зовсім моє місто. У принципі, мені мама, яка живе в Харкові, постійно говорила: «Досить там сидіти, виїжджай!» Цей автоматник став спусковим гачком.
Коли ми з чоловіком виїжджали з Донецька, ми були повноцінною сім’єю. Зараз через усе, що відбулося, мого чоловіка півтора року вже немає серед живих. Він мріяв повернутися в Донецьк, а я – вже ні. У минуле повернутися неможливо. По-друге, сім років намагатися вижити, довести, налагодити нові зв’язки, домогтися успіху й повернутися назад – це вже був би крок назад.
Але як і в будь-якого донеччанина, перші два-три роки в мене в сумочці лежали ключі від будинку... Хоча коли ми залишали місто, брали із собою тільки найнеобхідніше. У мене вийшло взяти тільки документи, ноутбук і кота Персика.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
