Ми були на дачі, усе нормально було. А ми вже чули, що поруч б’ють. Думали, що далі не піде, може, там зупиниться. Але ні…

У нас багато розбитих будинків тут, у Сіверську. Загиблі є, двоє людей похилого віку були в гаражі, цибулю перебирали чи картоплю... Туди влучив снаряд. Бабуся й дідусь загинули.

У нас дача по вулиці Матроса, [далі] вулиця Горького йде. Вона вся в уламках, уся обстріляна! Чорногорівка селище є, там багато будинків теж розбитих, дахи. У мене батьки жили в Попаснянському районі, там МТЗ є. Били туди, розбили все! Мама проживає зараз у мене, вона як біженка вважається, без житла залишилася. Привалило їх в підвалі. Чоловік ледве їх звідти вивіз з Божою поміччю.

Хоча тут теж несолодко було. Розбили все, житла немає, допомоги ніякої. Від держави ми нічого не отримуємо абсолютно. Війна дуже дала збій по здоров’ю.

Куди я поїду? Я інвалід, чоловік інвалід ІІІ групи. Діти теж тут. Тут наш будинок, як то кажуть, тут народився, тут і помреш. Усе, що нажито своїми мозолями, тут залишати. Їхати кудись? І хто мене чекає, інваліда? Ніхто!

Зараз, коли чуємо, що стріляють у Первомайську, все одно, звуки йдуть, є небезпека та страх. Дивишся по телевізору, слухаєш ось це все, розмови на вулиці, що війна буде... Нагнітання по телевізору, ось ця обстановка.

[Ми] майже на передовій, від нас 30-35 кілометрів. Десь щось загуде – і вже боїшся, уже страх. Дитині було 2,5 року, а вона говорила: «О, полетів вертоліт, напевно, війна буде».

Усе на очах. Яке буде здоров’я? Було таке, що навіть мені викликали швидку в підвал. У підвалі надавали допомогу. У мене три інсульти було. Викликали швидку, бо нестерпно було це все витерпіти.

Та ще й думаєш, що там батьки. Б’ють по батьках. Зв’язку немає, нічого немає. Не знаєш, чи живі вони, що з ними.

Селище маленьке, усі виїхали. Тільки старенькі залишилися.

Усі, з ким ми розмовляємо, усі за мир тільки! Щоб мир був, щоб не було війни. Нам потрібен мир!