Коли почалася війна, мені дуже страшно. Все сталося несподівано, наче одного дня зникло звичайне життя. Магазини та аптеки одразу закрилися, банкомати перестали працювати. Потім у хаті зникли світло та вода. Я не знала, що робити. Було відчуття повної розгубленості та самотності. Страх не відпускав ні вдень, ні вночі. Почалися масовані обстріли. Снаряди прилітали прямо по житлових будинках, руйнували під'їзди, квартири, дахи. Війна – це по-справжньому страшно. Щодня у місті гинули люди. Це було жахливо. Все навколо здавалося тендітним і ненадійним, начебто ти живеш у світі, який будь-якої хвилини може зникнути.

Я намагалася не виходити з дому. Сиділа тихо, прислухалася, боялася кожного гучного звуку. Сподівалася, що ситуація зміниться, але вона лише погіршувалась. Місто поступово руйнувалося. Багато хто поїхав, але я все залишалася — не могла наважитися піти. Сподівалася, що все закінчиться, що ми знову заживемо як раніше. Але дні йшли, і нічого не змінювалося.

Іноді приїжджали волонтери, привозили гуманітарну допомогу — трошки продуктів, воду, хліб. Це допомагало вижити, але жити було неможливо.

Місто спорожніло, стало важко дихати від тривоги та болю. Якоїсь миті я зрозуміла: якщо не поїду, не виживу.

Мені довелося покинути рідне місто. Зараз я живу дуже далеко, все чуже та незвичне. Але думками я все одно вдома. Дуже сподіваюся, що колись зможу повернутися. Дуже чекаю на мир. Хочу, щоб ця страшна війна нарешті скінчилася.