Війна почалася раптово. Ніхто не думав, що Росія дійсно вторгнеться в нашу країну, що все зміниться так різко і страшно. У місті почалися обстріли - спочатку далеко, потім дедалі ближче й голосніше. Світло і воду почали відключати, магазини й аптеки закрилися, стало важко навіть купити найнеобхідніше. Багато хто почав їхати, намагаючись врятуватися від жаху і руйнувань. Але я залишалася. Сподівалася, що це ненадовго, що все скоро закінчиться, що життя повернеться у звичне русло. Обстріли ставали дедалі сильнішими. Снаряди падали у двори, били по домівках. На улиці не було нікого, було багато безхатніх собак. Я їх годувала.

Було таке, що у моє вікно стукала старенька бабуся та просила хліба та води. Це було страшно бачити. 

У місті загинуло дуже багато людей. Щодня над головою літали дрони і ракети - постійний шум, який не давав ні хвилини спокою. Це все сильно впливало моральний стан. Іноді здавалось, що сил більше немає, але я тримаюся. Я виїхала спочатку в Польщу, потім повернулась в Україну, зараз живу в Києві. Дуже сподіваюся на мир. Вірю, що скоро все закінчиться, і ми разом з дітьми та онуками повернемося, щоб відбудовувати наше місто і жити спокійно.