Усе почалося несподівано. Я збиралася на роботу, на вулиці було тихо. Потім росіяни почали бомбити аеродром. Мій будинок зовсім поряд. Стало зрозуміло: почалося. Спочатку була паніка. Усі почали телефонувати, листуватися. Новини суперечили одна одній.

Поступово місто завмерло. Усе, що ще вчора працювало, закрилося. Неможливо було знайти елементарне - ліки, воду, їжу. Я ходила по району, шукала хоч щось, але в магазинах були тільки порожні полиці. Снаряди лягали десь зовсім поруч. Мені було важко. Діти були налякані. Фізично і морально все це переживати було важко.

Усі їхали - хто до родичів, хто в нікуди. Я виїхала до Львова, але потім повернулась. 

Я не втрачаю надії. Чекаю, що прийде ранок, коли не буде сирен, не буде вибухів. Коли можна буде просто піти в магазин, купити хліб і повернутися додому. У тиші. Без страху. Нічого в життя не замінить рідний дім.