Я прокинулася від гуркоту. Спочатку не зрозуміла, що це. Потім ще один вибух - уже ближче. Серце застукало в паніці. Побігла до вікна - вдалині чорний дим. Росіяни бомбили аеродром.

Магазини одразу ж закрилися. Люди почали ховатися. Стало ясно - почалася війна. Аптека поруч теж не працювала. Я не знала, де взяти їжу, ліки. Усі бігали, панікували. Я лишилась без роботи. Не знала, що робити з сином. Думала - пройде. Але обстріли тільки посилювалися. Кожен день був як на голках.

Снаряди лягали все ближче. Бувало, що будинок трясло, а люди гинули щодня. Я жила на шостому поверсі. Вивезла сина у приватний будинок поблизу міста. Наш будинок уцілів, тому я залишилася. Мені нікуди їхати. Я все одно люблю своє місто. Воно тепер поранене, але живе. Мрію, що одного разу все закінчиться. Ми знову зможемо просто жити.